1.Періодизація світового розвитку з 1914 по 1939 рр.
У світовому розвитку з 1914 р. до 1939 р. виділяють п'ять етапів.1914-1918 рр. Перша світова війна. Поряд з усіма державами Європи у війну були втягнуті США, Японія та інші країни світу. Грандіозна за своїми масштабами війна принесла в Європу економічний розлад та величезні мате¬ріальні та людські втрати. Загинуло близько 9 млн військових і 10 млн мир¬них жителів. Матеріальні втрати становили 180,5 млрд, доларів.1919-1923 рр. характеризують як період повоєнної нестабільності. Наслідком Першої світової війни став новий переділ світу між країнами-переможницями, закріплений юридично на Паризькій та Вашингтонській мирних конференціях.1924-1928 рр. — період економічної стабілізації в Європі. Настало пожвавлення економічного життя, тимчасове припинення інфляції, стабілізувалася валюта і ціни, зменшилось безробіття.Між європейськими країнами, а також між Європою й Америкою відно¬вилися фінансові, торгівельні й економічні стосунки, що були розірвані в роки війни. Лише в Італії соціальне протистояння продовжувало розбурхува¬ти громадськість, чим відкривало дорогу до влади фашистській партії. Вод¬ночас зазнали поразки спроби ВКП(б) і Комінтерну дестабілізувати ситуацію у світі шляхом експорту революції.Значною мірою пожвавленню економіки й зменшенню безробіття спри¬яв експорт американського капіталу у цілу низку європейський країн, зокре¬ма, за планом Дауеса до Німеччини. Характерною рисою повоєнної стабілі¬зації була подальша концентрація, монополізація капіталу і виробництва, відмова від вироблених у передвоєнні роки засобів регулювання економіки й соціальних стосунків до «вільних» ринкових відносин.1929-1933 рр. Світова економічна криза, що вразила майже всі індустрі¬ально розвинені країни. Особливістю цієї кризи було те, що глибина падіння економіки була набагато більша, ніж у попередні та наступні кризи. Промисло¬ве виробництво не просто скоротилось, а впало до рівня початку сторіччя.Епіцентром кризи були США, а пізніше вона охопила і країни Європи, тобто стала глобальною. Третьою особливістю кризи була її тривалість: 1929-1933 роки.1933-1939 рр. Утворення держав тоталітарного типу і назрівання Другої світової війни.Характерною рисою цього періоду став процес форму¬вання фашистських, тоталітарних тенденцій у політичному житті ряду країн, а також утворення двох блоків держав: країн, що були не задоволені післявер-сальським устроєм (Німеччина, Італія, Японія) і прагнули до його зміни і краї¬ни, що хотіли утримати існуючий європейський баланс сил, який був на їх користь (Велика Британія, Франція, США). Існувала також група країн, яким у процесі формування двох антагоністичних угруповань потрібно було визначи¬тись, на боці якого блоку вони будуть виступати у війні, що насувалась. У першу чергу це стосувалося СРСР та країн Центрально-Східної Європи.

2.Розрядка міжнародної напруженості у 70-х роках. Гельсінський процес.
У 70-х роках починається розрядка міжнародної напруженості. Ор¬ганізація Варшавського договору і НАТО досягли воєнно-стратегічного паритету. СРСР та США накопичили стільки ядерної зброї, що збройний конфлікт між ними став би абсолютно безглуздим — загинула б уся пла¬нета. Через те в зовнішній політиці багатьох країн з'являються реалістичні тенденції. Відбуваються зміни і в зовнішній політиці СРСР. Радянське керів¬ництво помітно скоротило кількість заяв про близький неминучий крах капі¬талізму і знизило їх агресивну тональність. Така політика привела до більшої довіри західних країн щодо СРСР. У 1971 р. Радянський Союз висунув про¬позиції підготувати міжнародні угоди про знищення ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, скорочення звичайних озброєнь.Також було запропоновано забезпечити колективну безпеку в Європі. З цієї метою пропонувалось ліквідувати існуючі вогнища військових конфліктів. Наголошувалось, що слід поглибити і зміцнити співробітництво зі всіма країнами світу. Ці пропозиції радянського керівництва на партійному з'їзді були названі «Програмою миру».Західні країни свою зовнішню політику почали характеризувати як по¬вний перегляд міжнародних стосунків. Вона отримала назву «розрядка».У 1975 р. у Гельсінкі відбулася Європейська нарада з питань безпе¬ки і співпраці, на якій були представники з 35 країн світу із СРСР вклю¬чно. На цій нараді було підписано Заключний акт, в якому містилося визнання недоторканості сучасних кордонів європейських країн. Укла-дення цього акту було певним здобутком для Москви. Адже він закріплював усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу.Однак зворотним боком Гельсінського процесу для Москви було те, що на всіх учасників конференції поширювалось зобов'язання дотриму¬ватись прав людини. Виконання гельсінських умов повинні контролювати спеціально створені постійні органи, у кожній з країн, що підписала договір. СРСР опублікував заключні документи конференції. Таким чином громадяни СРСР дізналися, що країни-учасниці зобов'язалися забезпечити виконання високих принципів демократії і прав людини.Після цього у Москві на прес-конференції, яку скликав академік Саха¬ров, було оголошено про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. Під установчим документом підписався і українець, генерал-майор Петро Григоренко.9 листопада 1976 року така група була утворена в Україні, її назвали Українською Гельсінською спілкою (УГС). Очолив цю організацію Микола Руденко — відомий український поет і прозаїк, виключений у 1974 р. з КПРС й у 1975 р. із членів Спілки письменників України за «ідеологічні ухили». До УГГ увійшло 36 осіб, серед яких були: Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олесь Бердник та ін. Члени цієї організації діяли відкрито, намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали.Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі № 1, який був підписаний 6 грудня 1976 р. У декларації Української Гельсінської спілки ставились чотири основні завдання:-сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості;-активно сприяти виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями;-добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах;-домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.
На Заході УГС через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодом 1933 p., репресіями 1937 p., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шістдесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР.До кінця 1980 р. УГС оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетенів.УГС постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засудже¬ний на 12 років керівник спілки М. Руденко. О. Тихого засудили на 15 років. До 1980 р. три чверті групи засудили на термін від 10 до 15 років. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. Емігрували за кордон і продовжували там свою діяльність П. Григоренко, Н. Строката, Н. Світлична та ін.

3.Причини та початок Першої світової війни.
Зовнішня політика провідних держав світу: Великої Британії, Франції, Ні¬меччини, Австро-Угорщини, Росії підпорядковувалась їхнім економічним інте-ресам — боротьбі за ринки збуту товарів і капіталів, доступ до джерел сировини і дешевої робочої сили.Німецька імперія, що стала світовою державою наприкінці XIX ст. захопи¬ла менше колоній, ніж «старі» колоніальні імперії і вважала себе обділеною. Німеччина розгорнула шалену гонку озброєнь, довівши видатки на підготовку до війни до 1/2 всього державного бюджету.Причинами Першої світової війни стали:- прагнення переділити уже поділений світ (основою цієї тенденції була політика монополій, що мала виразно експансіоністський, агресивний характер);- посилення ролі держави, що перетворювалася в носія загальнонаці¬ональної ідеї, яка замінила ідеї демократії;- зростання монополій з державою, формування державно-монополістичного капіталізму посилювало агресивність державної політики;- намагання вирішити внутрішні проблеми (соціальну напруженість між бідними і багатими та національну — між пануючими і пригнобленими націями);- швидкий економічний розвиток провідних країн та гострі суперечності між ними, викликані нерівномірністю такого розвитку;- мілітаризація економіки і суспільної свідомості.Європейські країни, готуючись до нових загарбницьких воєн, шукають собі союзників, об'єднуючись у воєнно-політичні блоки. У 1882 р. утворився Троїстий Союз. До нього увійшли Австро-Угорщина, Італія та Німеччина. На противагу Троїстому Союзу Франція, Англія та пізніше Росія створили протягом 1904-1907 рр. свій блок під назвою Антанта (що в перекладі означає «сердечна угода»).Франція планувала повернути Ельзас і Східну Лотарингію, захистити Саарську область та лівий берег Рейну (там були розташовані сучасні проми¬слові підприємства).Англія сподівалась захопити частину німецьких колоній в Африці, по¬ділити Османську імперію, особливо хотіла привласнити багаті нафтою Ме¬сопотамію та частину Аравійського півострова.Плани Австро-Угорщини поширювались на Балкани. Вона мріяла за-хопити Сербію, відібрати в Росії Польщу та Правобережну Україну (Поділля та Волинь).Щодо Османської імперії, яка виступала на боці Троїстого Союзу, то во¬на розраховувала захопити російське Закавказзя і поновити вплив на Балканах.Росія прагнула приєднати Галичину, встановити своє панування на Бал¬канах і в протоках Босфор і Дарданелли, послабити економічно Німеччину.Японія планувала захопити німецькі орендні території в Китаї (піврст-рів Шаньдунь) та острови у Тихому океані.Приводом до розв'язання війни стало вбивство 28 червня 1914 р. дев'ятнадцятирічним сербським студентом Гаврилою Принципом спадкоєм¬ця австро-угорського престолуерцгерцога Франца-Фердинанда з дружи¬ною. Троїстий Союз використав цю подію як привід до початку війни.28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. 29 липня в Росії бу¬ло оголошено часткову мобілізацію, а Німеччина відразу ж оголосила війну: Росії — 1 серпня, а Франції — 3 серпня. Німецькі війська вирушили на фран¬цузьку територію через Бельгію. Англія стала на бік нейтралітету Бельгії і 4 серпня оголосила війну Німеччині. Так розпочалася Перша світова війна.Воєнні дії розгорнулися в Бельгії та Франції, Східній Прусії і на Україні, у Сербії та Палестині, у Закавказзі і Африці, а також на всіх океанах Землі. У воєнний конфлікт поступово буловтягнуто 38 держав, мобілізовано 74 млн осіб.Головними фронтами війни були Західний та Східний. На Західному фронті Німеччина воювала з англійськими, французькими та бельгійськими військами. На Східному фронті австро-угорські та німецькі війська бились із російськими. За планом генерала фон Шліффена війна мала бути «блискави¬чною», тобто за півтора місяця потрібно було розгромити Францію, і потім усіма силами за півмісяця розбити українську армію. Та після битви під Па¬рижем 3-10 серпня 1914 р. план Шліффена було остаточно зірвано. Наступ Росії у Східній Прусії був також невдалим, австро-угорські війська відступи¬ли до Карпат. Таким чином, Східний фронт теж стабілізувався. Під кінець 1914 р. до Троїстого Союзу приєдналася Туреччина, і його стали називати Четверним

4.План Маршалла, його роль у відбудові повоєнної Західної Європи.
Умови мирних договорів із союзниками Німеччини розроблялися на се¬сіях Ради міністрів закордонних справ у 1945-1946 pp., а також на Паризькій мирній конференції 1946 р.У лютому 1947 р. було укладено мирні договори з Італією, Румуні¬єю, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Уряди цих країн зобов'язалися надати своїм громадянам політичні права й свободи, знищити довгострокові військові укріплення, провести демілітаризацію і денацифікацію, сплатити репарації. Договори визначили деякі територіальні зміни, уточнювали кордо¬ни ряду країн.Паризькі мирні договори зберігали незалежність переможених кра¬їн, створювали умови для їхнього демократичного розвитку і сприяли зміцненню миру й добросусідства в Європі, Цим вони відрізнялися від Версальсько-Вашингтонської системи договорів.І все ж не озброєння та воєнна сила визначали характер післявоєнного розвитку світу. Основну ставку в боротьбі проти комуністичної загрози Захід робив на економічну силу, на переваги економічної демократії над безликою державною економікою з її зашореним плануванням. Пущений в дію економічний важіль Заходу був саме тим валом, який зупинив комунізм, насамперед в Європі. І тут головну роль відіграли США.5 червня 1947 p., виступаючи з промовою перед студентами Гарвардсь¬кого університету,Державний секретар США генерал Джордж Маршалл заявив: «Роль нашої країни повинна полягати в тому, щоб надати друж¬ню допомогу Європі при складанні програми її економічного відновлен¬ня, а потім в повну міру можливостей допомогти проведенню програми в життя. Ця програма повинна бути спільною для всіх і вироблена спільно, якщо не всіма європейськими країнами, то багатьма з них». Саму ідею новою не назвеш. Ще в 1944 р. на конференції у Бреттон-Вудсі (США) були створе¬ні Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкцій та розвитку (МБРР) для надання допомоги Європі. Однак обидві ці організа¬ції не володіли достатніми для цього ресурсами. Але такі кошти були у США.План повинен був вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбавитися перенасиченості ринку капіталів, полегшити проведення кон¬версії і в той же час забезпечити відновлення дезорганізованої економіки Європи, надавши їй допомогу, й укріпити європейські демократії.Країни, які приймають допомогу, повинні подати дані про стан своєї економіки, про втрати у війні, валютні резерви та плани використання допо¬моги. На основі цих даних конгрес США ухвалював рішення про розмір допомоги. Розподілом допомоги займався виконавчий комітет Європейського економічного співтовариства на чолі з американським адміністратором.План Маршалла передбачав використання економічних методів для досягнення політичнихцілей. Доларові ін'єкції у зруйновану економіку Євро¬пи мали метою фінансове та господарське оздоровлення Європи, економічний бум та підвищення життєвого рівня людей. А на цій основі, основі добробуту, вважалось необхідним домогтися трансформації психології мільйонів обивателів у тому реально і єдино розумному напрямі, що багате та заможне життя створю¬ється не класовою боротьбою, не ліквідацією приватної власності, а зміцненням її, посиленням персонального інтересу кожного виробника. Американська допо¬мога пропонувалась також і соціалістичним країнам, у тому числі й Радянському Союзу. Однак для всіх тоталітарних режимів було одне неприйнятне застере¬ження: допомога надається тільки приватному сектору. А тому Радянський Со¬юз, побоюючись внутрішньополітичних та економічних метаморфоз
озвалу тоталітарної системи, не тільки не прийняв план Маршалла, але й брутально повівся з тими східноєвропейськими країнами, які мали намір це зробити.До плану приєдналися 16 західноєвропейських країн. У квітні 1948 р. з кожною з них США підписали відповідні угоди. За цим планом, розрахованим на 4 роки, ці країни повинні були отримати 17 млрд доларів (за сьогоднішнім курсом 170 млрд дол.). Основною умовою надання допомоги була відмова від націоналізації промислових об'єктів, всіляке заохочення приватних підприємств. 60% коштів, за планом Маршалла, отримали Велика Британія, Франція, Італія, Західна Німеччина. У результаті було здійснено швидке відновлення економіки цих країн, відбулася стабілізація внутрішньої політики, посилилися інтеграційні процеси.План Маршалла беззастережно сприяв відновленню західноєвропейської економіки на новій науковій та технічній основі, підвищенню життєвого рівня населення, відвернув небезпеку соціальних потрясінь. У цьому його позитивне значення. Безумовно, план Маршалла сприяв консолідації Західної Європи під лідерством США, зміцнив там американську присутність, посилив економічний, політичний, військовий вплив США. Разом з тим слід зазначити, що американсь¬ка присутність в Європі, «американізація» Західної Європи жодною мірою не зачепила незалежність або інтереси тої чи іншої західноєвропейської країни. США поводили себе як гарант цієї незалежності і недоторканості.

5.Паризька мирна конференція за підсумками Першої світової війни.
Після закінчення Першої світової війни (1914-1918 рр.) найбільші країни-переможниці (Англія, Франція і США) вирішили провести мирну конференцію, щоб на рівні міжнародних договорів закріпити результати військової перемоги. Місцем її проведення був обраний Париж. Обговорен¬ня проектів мирних договорів виявили всі протиріччя між основними учас¬никами переговорів. Кожна сторона намагалась використати конференцію з користю для себе.Перша світова війна дуже вплинула на становище і роль США у світі. У ході війни зросла економічна сила цієї країни. Із боржника вона перетво¬рилась на кредитора. Основною метою США було посилення впливу на єв¬ропейські держави-переможниці.Велика Британія ставила собі за мету ліквідувати німецький флот і здобути панівне становище на морі. Своєї мети вона досягла ще до початку конференції. Також їй вдалося встановити свій контроль над частиною Ос¬манської імперії. Тому англійська делегація в Парижі хотіла закріпити вже досягнуте, хоча була дуже занепокоєна зростанням американського флоту.Найбільше в Першій світовій війні постраждала Франція. На її терито¬рії велися бойові дії, вона стала боржником за час війни. Через те в країні було дуже популярне гасло «Німці за все заплатять». Французька делегація ставила за мету послабити Німеччину. Вона хотіла повернути собі Ельзас і Лотарингію. Були в неї і далекоглядні плани: не допустити об'єднання Німе¬ччини й Австрії та створити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн. А ще Франція хотіла загарбати частину османської спадщини.Англія і Франція виступили спільно проти спроб американського пре¬зидента В. Вільсона запобігти переділу світу. Підготовка мирної конференції засвідчила нове співвідношення сил на міжнародній арені.У роботі конференції, яка розпочалася 18 січня 1919 p., взяли участь 32 країни, що підтримували Антанту. До конференції були допущені також новостворені держави: Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорва¬тів і словенів. Народам цих країн переможці дарували незалежність з метою створення «санітарного кордону» між східними кордонами Німеччини та більшовицькою Росією. Переможені країни та радянський уряд на конферен¬цію запрошені не були. їх представникам лише на заключному етапі конфе¬ренції були вручені тексти договорів.Засідання відбувались при зачинених дверях. Малі країни на засідання не допускались.Паризька мирна конференція тривала з перервами від 18 січня 1919 р. до кінця січня 1920 р.У результаті її роботи були підготовлені мирні договори з переможеними країнами. Держави-переможниці не запросили на конференцію делегації УНР, ЗУНР, Білорусії, Грузії та ін., які представляли інтереси країн, проголошених на теренах колишньої Російської імперії.На конференції точилась гостра боротьба з приводу розподілу територій. Італія, яку схилили взяти участь у війні на боці Антанти і обіцяли передати їй Південний Тіроль, усе східне узбережжя Адріатичного моря і частину Малої Азії, тепер вимагала цих територій. Але країни-переможниці на конференції дуже низько оцінили внесок Італії у перемогу і ці території віддали Сербії. Руму¬нія взяла активну участь у придушенні Угорської революції. За це їй були пере¬дано Трансільванію, Буковину, Банат з австро-угорської спадщини.Багато суперечок виникло щодо Німеччини, ЇЇ розчленування, репарацій тощо. Особливо у цих заходах були зацікавлені Велика Британія, Франція та Японія.У квітні 1919 р. текст мирного договору з Німеччиною нарешті був складений. До нього увійшло 440 статей та один протокол. Це був головний документ післявоєнного мирного врегулювання. Німецька делегація була викли¬кана до Парижу для його вручення. Німці намагалися внести хоч деякі зміни, але марно. 28 червня 1919 р. у Версалі було підписано цей мирний договір.За наполяганням В. Вільсона, у текст договору було внесено статут Ліги Націй. Це стало головною причиною, чому сенат США не ратифікував Вер-сальський договір. Адже США не вступили до Ліги Націй. Китай також від¬мовився підписати договір, бо одну з його провінцій було передано Японії.За умовами договору, Франції поверталися її землі — Ельзас і Лотарингія, вугільні шахти Саару, хоч уся територія і підлягала протягом 15 років управлін¬ню Лігою Націй. На 15 років окупаційні війська Антанти зайняли лівий берег Рейну та здійснювали демілітаризацію 50-кілометрової ділянки на правому бере¬зі Рейну. Польща отримала Познань, частину верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини так званий «польський коридор», що відкривав Польщі вихід до Балтійського моря. Мемель (Клайпеда) переходив під управління держав-переможниць (з 1923 р. належить Литві), Дан¬циг (Гданськ) був проголошений «вільним містом» і залишався під захистом Ліги Націй. Бельгія після плебісциту отримала округи Ейпен, Мальмеді та Море¬не. Данія заволоділа північною частиною Шлезвігу.Підсумок розчленування Німеччини був таким: вона втратила сьому частину своєї території, на якій мешкала одна двадцята її населення.Німеччина повністю втратила всі колонії, їй заборонялось мати ар¬мію більше, ніж 100 тис.осіб, військово-повітряний і підводний флот, була скасована загальна військова повинність та ліквідовано генераль¬ний штаб. Німеччина була зобов'язана сплатити репарації в сумі 132 млрд золотих марок. З цієї суми Франція мала отримати 52%, Вели¬ка Британія — 22%, Італія — 10%. Щоб забезпечити гарантії виконання договору, союзницькі війська мали окупувати територію на захід від Рейну терміном від 5 до 15 років.Німеччина визнала незалежність усіх територій, які належали Російсь¬кій імперії до серпня 1914 р. Вона відмовлялася від Брест-Литовського та інших договорів, що були підписані з радянським урядом, та визнавала всі договори, які союзні держави підписали з державами, що утворилися на те¬риторії колишньої Російської імперії.Паризька мирна конференція дала згоду на анексію Закарпатської Укра¬їни Чехословаччиною, Північної Буковини та Бессарабії— Румунією. Щодо Польщі було запропоновано обмежити її територію землями, населеними поляками («лінією Керзона»). Однак Польща захопила Східну Галичину й Західну Волинь, і великі держави це загарбання санкціонували.Версальський"мирний договір визначив післявоєнну розстановку сил у світі. Переможені нації залишились ображеними і мріяли про зміни і реванш.Разом з тим держави-переможниці мали підписати мирні договори з союз¬никами Німеччини. Наприкінці Першої світової війни розпалася Австро-Угорська імперія. На її території були утворені такі держави: Польща, Королівс¬тво сербів, хорватів і словенів, Чехословаччина, Австрія та Угорщина. Ці події потрібно було юридично обгрунтувати на основі міжнародно-правових норм.10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний дого¬вір з Австрією. За ним визначались нові державні кордони Австрії. їй дозво¬лялось мати 30-тисячну армію і заборонялось приєднуватись до Німеччини. Австрія повинна була сплачувати репарації, але значно менші, ніж Німеччи¬на. Такі умови на довгий час обмежили суверенітет Австрійської республіки.27 листопада 1919 р. у передмісті Парижа Неї-сюр-Сен був підписа¬ний мирний договір з Болгарією. їй заборонялось мати армію більшу, ніж 20 тис. осіб. Вона втратила ряд територій, у тому числі і вихід до Егейського моря. Болгарія мала виплатити репарації в сумі 725 млрд золотих франків протягом 37 років. Такі умови мирного договору ще більше загострили наці¬ональні протиріччя на Балканах.4 червня 1920 р. було підписано мирний договір з Угорщиною. Таке запізнення було зумовлено існуванням Угорської Радянської республіки. За цим договором територія країни зменшилась у 3 рази, а населення — у 2,5 разу. Угорщині дозволялось мати армію в межах 35 тис. осіб, а загальна військова повинність заборонялась.10 серпня 1920 p. було підписано Севрський договір із султанським урядом Туреччини. За ним відбувся поділ Османської імперії.Версальський та інші мирні договори закріпили успіх переможців, але не встановили справедливого і стабільного устрою у Європі. Тому пророчими виявились слова французького маршала Фоша: «Насправді це не мир, а перемир'я на двадцять років».

6.Об'єднання Німеччини. Сучасний стан країни.
Західнонімецький уряд завжди вважав відкритим німецьке питання, суттю якого залишалося возз'єднання Німеччини.У 1982 р. бундестаг обрав канцлером ФРН голову ХДС Гельмута Коля, який сформував кабінет у складі представників ХДС/ХСС і ВДП. Но¬вий уряд активізував діяльність щодо поліпшення господарського ста¬новища, яке ускладнилося внаслідок економічних криз 1974—1975 і 1980-1982 рр. З 1983 р. в економіці відбувалося поступове піднесення, яке тривало до 1990 р. Промислове виробництво щороку збільшувалося на 3,5-5%, змен¬шувалася кількість безробітних, припинилася інфляція.У той час правляча верхівка Східної Німеччини з недовір'ям і тривогою зустріла суспільно-політичні зміни в СРСР. З 1985 p. E. Хонеккер та його оточення недвозначно заявляли, що наслідувати радянському прикладові, проводити в себе «перебудову» вони аж ніяк не збираються. Однак, незва¬жаючи на порівняно високий життєвий рівень, населення НДР виявляло чим¬раз більше невдоволення всевладдям СЄПН і органів безпеки, відсутністю елементарних громадянських прав і свобод, цензурою, забороною приватних поїздок до ФРН та інших західних країн, ізоляцією НДР від вільного світу.Обурення й протести громадськості викликала фальсифікація результа¬тів виборів до місцевих органів влади у травні 1989 р. Групи інакомислячих стали об'єднуватися в широкий демократичний рух під назвою «Новий фо¬рум». Улітку того ж року набули масового характеру втечі громадян НДР на Захід, які стали можливими після відкриття Угорщиною свого кордону з Австрією для туристів з НДР. Десятки тисяч східних німців поспішили ско¬ристатися з можливості покинути «державу робітників і селян». Одночасно у Лейпцигу, Дрездені, Берліні та інших містах НДР почали проводитися масові демонстрації з вимогами свободи і демократичних змін.Незважаючи на кадрові зміни у СЄПН, стихійні демонстрації у містах НДР тривали, влада поступово втрачала контроль за ходом подій.Знаменною подією стало відкриття, під натиском народних мас, у ніч на 10 листопада 1989 р. кордону між Східним і Західним Берліном. Сумнозвіс¬ний Берлінський мур рухнув. Він простояв понад 28 років. За цей час 5075 втікачам зі Східного Берліна вдалося подолати даний бар'єр, але 79 перебіж¬чиків було вбито. З 245 затримано й засуджено.У вирі подій СЄПН втрачала владу й розпадалася.Вуличні виступи в Берліні та інших містах перетворювались на бурхли¬ві демонстрації. Виникали нові політичні партії й угруповання. Усе ширшими верствами суспільства НДР і ФРН оволодівала ідея об'єднання двох німець¬ких держав, відновлення єдиної Німеччини. На ці тенденції змушена була зважати оновлена СЄПН-ПДС.У Берліні 31 серпня 1990 р. було підписано договір про об'єднання між ФРН і НДР, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН 3 жовтня 1990. Врегулювалися міжнародні аспекти об'єднання Німеч¬чини. Для цього були проведені переговори представників ФРН, НДР, СРСР, США, Великої Британії й Франції; 12 вересня у Москві укладено Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Ним передбачалося, що до об'єднаної Німеччини належатимуть території ФРН, НДР і всього Берліна. Жодних територіальних претензій ні до кого Німеччина не висовуватиме. На момент об'єднання країна одержить повний суверенітет; права й відповіда-льність 4-х держав на її території будуть скасовані; СРСР і Німеччина укла¬дуть договір про виведення радянських військ зі Східної Німеччини впро¬довж 3-4-х років; ФРН скоротить армію до 370 тис. осіб; об'єднана Німеччи¬на відмовляється від виробництва, збереження й застосування атомної, біоло¬гічної та хімічної зброї. Тоді ж було погоджено, а в листопаді підписано Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво між СРСР і Німеччиною.В урочистій обстановці 3 жовтня 1990 р. відбувся акт возз'єднання Німеччини, шо стало подією великої історичної ваги не тільки для німе¬цького народу, а й для Європи і світу. Першим канцлером об'єднаної Ні¬меччини був обраний у 1994 р. лідер ХДС Гельмут Коль. Зусилля його уряду були спрямовані на ліквідацію відмінностей між НДР і ФРН.Після розпаду СРСР Німеччина встановила дипломатичні відносини з Україною. У 1995 р. відбувся офіційний візит до ФРН Президента України Л. Кучми.
Українська іммігрантська громада в Німеччині складається переважно з «переміщених осіб» та їх дітей і нащадків емігрантів, які осіли після Першої світової війни. Берлін, поряд із Прагою, Варшавою і Віднем був одним з осередків української еміграції 1920-х років.Після Другої світової війни в Німеччині й Австрії опинилося більше 2 млн українців. Це переважно були вивезені на примусові роботи, в'язні концтаборів, військовополонені, втікачі з України. Більшість з них доброві¬льно або під тиском повернулись в СРСР.На початку 1946 р. в Західній Німеччині перебувало 178 тис. українців, які відмовились повернутись в УРСР. До середини 50-х років більшість їх виїхала за океан, і у ФРН залишилось лише 20-22 тис. українців. В Німеччині були розта¬шовані штаб-квартири політичних партій і організацій, зокрема ОУН. У Мюнхе¬ні продовжує функціонувати Український вільний університет— науковий і видавничий заклад, створений іммігрантами ще у 1920-х роках.

7.Створення та діяльність Ліги Націй у міжвоєнний період.
Ініціатором створення Ліги Націй став американський президент В. Вільсон. Необхідність створення всесвітньої організації держав, поміж обов'язків якої були б контроль за дотриманням міжнародного права, запобі¬гання війнам та забезпечення незалежності усіх народів світу Президент США висловив у 14-му пункті своєї програми повоєнного мирного врегулювання. Він вважав, що Ліга Націй буде єдиним гарантом майбутнього миру й розгля¬дав її як інструмент посилення міжнародного впливу США. Його пропозиція наштовхнулася на заперечення, особливо з боку британської делегації.Усе ж, на Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр. була створена спеціальна комісія, яка мала виробити статут Ліги Націй. Підготовлений нею проект статуту був ухвалений конференцією і включений до Версальського мирного договору 1919 р. та інших мирних договорів, якими завершилася Перша світова війна.Найважливішими завданнями нової організації, згідно зі статутом, вва¬жалися «розвиток співробітництва між народами та гарантія миру й безпеки». Згідно зі статутом головними органами Ліги Націй були Асамблея, Рада і Секретаріат. Усі рішення Асамблеї і Ради, за винятком рішень з процедур¬них питань, повинні були прийматися одностайно. До Ради Ліги увійшли США, Велика Британія, Франція, Італія й Японія, а також 5 непостійних членів від інших держав. Переможені у війні країни до Ліги Націй не увійш¬ли. Основні органи Ліги Націй розташовувались у Женеві.Американський сенат спрямував курс своєї політики на самоізолювання від європейських справ. Ознайомившись зі статутом Ліги, він відхилив його, і США не стали членом цієї міжнародної організації. Без економічного й вій¬ськового потенціалу США Ліга Націй виявилася надто слабкою організацією для вирішення міжнародних проблем. Провідну роль в її діяльності відігра¬вали Велика Британія та Франція.У 20-х - на початку 30-х років у центрі уваги Ліги Націй були супереч¬ки між Швецією і Фінляндією за Аландські острови, плебісцит у Верхній Сілезії (1921), конфлікт між Литвою і Польщею через Вільнюс (1921), конф¬лікт між Болівією і Парагваєм через область Чако (1928-1932), агресія Японії проти Китаю (1931). У цей же час Ліга Націй почала обговорення проблеми роззброєння. У 1926 р. до Ліги Націй увійшла Німеччина, але вже у 1933 р. вона та Японія вийшли з організації, отримавши таким чином повну свободу дій. У 1934 р. до Ліги Націй увійшов Радянський Союз.Основними питаннями, що обговорювала Ліга Націй у 1934-1939 pp., були італійська агресія проти Ефіопії (1935-1936), італо-німецька інтервенція в Іспанії (1936-1939), захоплення Німеччиною Австрії (1938). Позиція західних держав, що прагнули направити вістря німецького експансіонізму в бік СРСР, перетво¬рила Лігу Націй насправді в прикриття німецької, італійської та японської агресії. Цим пояснюється неспроможність Ліги Націй, що не провела жодної дієвої сан¬кції проти фашистської агресії напередодні Другої світової війни.Так, у жовтні 1935 р. Асамблея Ліги Націй на вимогу низки країн-членів Ліги Націй, прийняла рішення про застосування економічних санкцій щодо Італії, коли та розпочала агресію проти Ефіопії. Разом із тим, через позицію західних держав найважливіша стаття італійського імпорту (нафта), необхід¬на для ведення війни, не була внесена до списку товарів, заборонених для ввозу в Італію. У період радянсько-фінської війни СРСР як агресора було виключено із Ліги Націй, що також не вплинуло на дальший хід воєнних дій.Ліга Націй так і не змогла стати гарантом миру й захистити народи від держав-агресорів. Ліга Націй була ліквідована у квітні 1946 р.

8.США наприкінці XX - на початку XXI століття. Українці у США.
Вибори 1980 р. у США відбувалися в атмосфері наростаючого невдоволен¬ня внутрішньою та зовнішньою політикою уряду Д. Картера. Особливо боляче американці сприйняли драматичну ситуацію, пов'язану із захопленням у 1979 р. як заложників 52-х працівників посольства США в столиці Ірану Тегерані, та нездатність уряду домогтися їх визволення. Кандидат у президенти від Рес¬публіканської партії Рональд Рейган під час поїздки по країні стверджував, що політика адміністрації Д. Картера призвела до «приниження та послаб¬лення Америки» і тільки новий «сильний лідер» може відновити її могут¬ність і примусити усі країни поважати Сполучені Штати.Розвиток міжнародних відносин в період правління Картера теж не сприяв авторитету 39-го Президента США. Знову різко загострилися радян¬сько-американські відносини.Позиції Д. Картера послаблювала і чергова депресія в економіці, що розпочалась наприкінці 1979 р. і супроводжувалася зростанням інфляції, збільшенням кількості безробітних, падінням реальної заробітної плати робі¬тників. Натомість Р. Рейган обіцяв зупинити інфляцію, зменшити безро¬біття, забезпечити тривале економічне піднесення країни. Але найпопу-лярнішим пунктом його передвиборчої програми була пропозиція знач¬ного скорочення податків для всіх груп громадян.4 листопада 1980 р. на президентських виборах переміг Рональд Рейган, представник правого крила Республіканської партії.Економічна політика Р. Рейгана виходила з програми «відродження Америки». Це стало основною метою проведеного 1981 р. зниження подат¬ків, що дало змогу підприємцям скерувати вивільнені кошти на розширен¬ня виробництва, а іншим верствам населення — збільшити споживання.Кризові явища в економіці долалися шляхом технічного переоснащення підприємств, збільшення питомої ваги наукомістких галузей: радіоелектроні¬ки, приладобудування, космонавтики тощо. Одночасно запроваджувалася антиінфляційна політика, скорочувалися витрати на державний апарат. Це дозволило створити сприятливі умови для залучення іноземного капіталу в економіку США, що у свою чергу привело до запровадження найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Тільки парк електронно-обчислювальних машин у 1987 р. налічував 20 млн, у тому числі 19 млн пер¬сональних комп'ютерів.У 1983 р. всі економічні показники різко підвищилися. Середньорічні темпи приросту валового національного продукту та приросту промислового виробництва за 1983-1989 рр. становили 3,5%, а обсяги виробництва в обро¬бній промисловості за сім років зросли на 43%. Порівняно з 70-ми роками вдвічі зросли також темпи приросту продуктивності праці. Особисті доходи американців на душу населення збільшилися на 12,7%.Загальні підсумки нових явищ в економіці США зводяться до таких позитивних результатів:1)запроваджується ресурсозбереження, зменшується споживання наф¬
ти, газу, сталі, чавуну тощо, однак суспільне виробництво зростає;2) при менших затратах досягається вища ефективність суспільної праці
в цілому (10 корів у фермерському господарстві дають стільки молока, скіль¬
ки раніше отримували від 100 корів).Але найголовніший результат — це трансформація індустріального суспільства в постіндустріальне з раціональним розв'язанням тих бага¬тьох соціальних проблем, які віками були каменем спотикання людсь¬ких відносин.Якщо па початку 80-х рр. адміністрація Р. Рейгана стала на шлях кон¬фронтації з СРСР, то в другій половині 80-х - на початку 90-х рр. радянсько-американські відносини значно потеплішали. Було підписано важливі доку¬менти про скорочення ядерних озброєнь «Старт-1» і «Старт-2», що фак-тично поклало край «холодній війні» і дало початок співробітництву між двома державами у розв'язанні важливих міжнародних проблем. Доказом такого співробітництва стала підтримка з боку СРСР заходів Сполучених Штатів, спрямованих на припинення агресії Іраку проти Кувейту, а також: врегулювання близькосхідної проблеми.Після виборів у листопаді 1988 р. президентом США став Джордж Буш. Він не вніс якихось суттєвих змін у внутрішню та зовнішню політику, закладену адміністрацією Р. Рейгана.У 1992 р. до влади повернулися демократи. Білл Клінтон — перший президент США, який народився після Другої світової війни (1946). Пе¬рші кроки нової адміністрації, щодо економіки дали привід говорити про відхід Клінтона від «рейганоміки». До посилення державного регулювання змусили труднощі та спад в економіці, що намітилися в момент приходу Клінтона до влади. За допомогою економічних важелів становище вдалося значно виправити.У галузі зовнішньої політики простежується курс на формування між¬народних відносин посттоталітарного періоду. Зусилля дипломатії США спрямовані на ядерне роззброєння та інтеграцію в демократичний світ коли¬шніх тоталітарних країн.Розвал СРСР вніс суттєві зміни у зовнішню політику США, що ста¬ли на шлях співробітництва з колишніми республіками СРСР, нині не¬залежними державами. На міждержавному рівні зокрема було підписано Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітницт¬ва. У травні 1995 р. відбувся державний візит до України Президента Білла Клінтона, в ході якого були підписані важливі документи. США беруть ак¬тивну участь в розробці великого пакета конкретної допомоги Україні в рамках «Великої сімки», а також надають значну підтримку нашій державі на міжнародній арені.За підсумками виборів 2000 року в результаті драматичного перебігу подій у ході підрахунку голосів з мінімальною перевагою у кілька сотень голосів Президентом США став Джордж Буш-молодший. Невдовзі він зітк¬нувся з серйозним викликом — терористичною акцією войовничих ісламіс¬тів, шо зумовило антитерористичну акцію США в Афганістані.У 1992 р. між США та Україною були встановлені дипломатичні відносини. Країни обмінялись дипломатичними представництвами. Першим послом України у США став Іван Білоус, американським послом у Києві — Роман Попадюк, американець українського походження.Перший етап української еміграції до США розпочався у 70-х роках XIX ст., але справді масового характеру переселенський рух набув тільки у 90-х роках і тривав до початку Першої світової війни. За різними даними, до 1914 р. у США переселилось від 500 до 700 тис. українців.Другий етап української еміграції відбувся у 20-х рр. XX ст. Він не був таким масштабним, як перший. Перешкодою стала економічна криза в США наприкінці 20-х - на початку 30-х років.Третій етап української еміграції розпочався після закінчення Дру¬гої світової війни, її основу становили біженці з таборів, розташованих у Німеччині, Австрії, Італії. Наприкінці 60-х - на початку 70-х років до США виїхало також чимало українців з Польщі, переважно лемків.Сьогодні у США проживає за різними даними від 1,2 до 2 млн укра¬їнців, більшість з яких (80%) там і народилась. Проживають вони переважно на північному сході та північному центрі країни. Понад 90% українців жи¬вуть у містах (Нью-Йорк, Чикаго, Детройт, Філадельфія, Клівленд тощо).Серед американських українців переважали висококваліфіковані робітники, але у післявоєнний період почала зростати частка представників інтелігенції: вчителів, лікарів, інженерів, юристів, митців. Близько 4 тис. українців є ви¬кладачами університетів і коледжів. Багато американців українського похо¬дження володіють підприємствами, магазинами, туристичними бюро тощо. Доходи американських українців за останні роки навіть перевищили відпові¬дний середній показник по США.Найвідомішим центром українознавства є діючий при Гарвардсь¬кому університеті Український науковий інститут. У США діють також Українська академія мистецтв і наук, Український соціологічний інститут, відділення Української вільної академії наук, Наукове товариство ім. Т. Шев¬ченка, Університет українознавства, Українське історичне товариство, Украї¬нський документаційний центр і багато інших наукових установ. Україністи¬ку вивчають у провідних американських університетах, у тому числі Гарва¬рдському, Нью-Йоркському, Колумбійському, Іллінойському. Відомий серед українців США Український культурно-освітній центр у Філадельфії. У Нью-Йорку діють Український музичний інститут і балетна школа, які залучають українську молодь до вивчення народного і класичного мистецтва. У США виходить чимало українських газет і журналів — «Українські вісті», «Амери¬ка», «Свобода», «Українське життя», «Народна воля», «Вільна Україна», «Сучасність» тощо, видається різноманітна література українською мовою.

9.Завершення складання Версияьсько-Вашингтонської системи, її сильні та слабкі риси.
Після закінчення Першої світової війни країни-переможниці вирішили провести мирну конференцію. Місцем її проведення був обраний Париж. Обговорення проектів мирних договорів виявили всі протиріччя між основ¬ними учасниками переговорів. І кожна сторона намагалась використати кон¬ференцію з вигодою для себе.Перша світова війна для США означала великі зміни її становища у світі. У ході війни зросла її економічна сила. Із боржника вона перетворилась на кредитора. Основною метою США було посилити вплив на європейські держави-переможниці.Велика Британія ставила собі за мету ліквідувати німецький флот і здобути панівне становище на морі. Своєї мети вона досягла ще до початку конференції. Також Англії вдалося встановити свій контроль над частиною Османської імперії. Тому англійська делегація в Парижі хотіла закріпити вже досягнуте, хоча була вельми занепокоєна зростанням американського флоту.Найбільше в Першій світовій війні постраждала Франція. На її терито¬рії велися бойові дії, вона стала боржником за час війни. Через те в країні був дуже популярний лозунг «Німці за все заплатять». Французька делегація ставила за мету послабити Німеччину. Вона хотіла повернути собі Ельзас і Лотарингію. Були в неї і далекоглядні плани: не допустити об'єднання Німе¬ччини й Австрії та створити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн. А ше Франція хотіла загарбати частину османської спадщини.Англія і Франція виступили спільно проти спроб американського пре¬зидента В. Вільсона запобігти переділу світу. Підготовка мирної конференції засвідчила нове співвідношення сил на міжнародній арені.У роботі конференції, яка тривала протягом року (січень 1919 р. -січень 1920 p.), взяли участь 32 країни.Уперше у міжнародній практиці участь у мирних переговорах брали лише держави-переможниці та їх союзники. Переможені та представники більшовицької Росії до роботи конференції не були допущені. Держави переможниці не запросили на конференцію делегації УНР, ЗУНР, Білорусії, Грузії та ін., прибулих від колишньої Російської імперії.28 червня 1919 р. у Версалі було підписано мирний договір з Німеч¬чиною.За умовами цього договору Німеччини втратила сьому частину своєї те¬риторії, на якій проживала одна двадцята її населення.Німеччина повністю позбулась усіх колоній, їй заборонялось мати ар¬мію понад 100 тис. осіб, військово-повітряний і підводний флот, було скасо¬вано загальну військову повинність та ліквідовано генеральний штаб. Німеч¬чина була зобов'язана сплатити репарації в сумі 132 млрд золотих марок. З цієї суми Франція мала отримати 52%, Велика Британія — 22% і Італія — 10%. Щоб забезпечити гарантії виконання договору, союзницькі війська мали окупувати територію на Захід від Рейну терміном від 5 до 15 років.
Версальський мирний договір визначив післявоєнну розстановку сил у світі. Переможені нації залишились ображеними і мріяли про зміни і реванш.
Разом із тим держави-переможниці мали підписати мирні договори з союзниками Німеччини. Наприкінці Першої світової війни розпалася Австро-Угорська імперія. Були утворені такі держави: Польща, Королівство сербів, хорватів і словенів, Чехословаччина, Австрія та Угорщина. Ці події потрібно було юридично обґрунтувати на основі міжнародно-правових норм.
10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний дого¬вір з Австрією. За ним було визнано нові державні кордони, що склались після розвалу Австро-Угорської імперії. Паризька мирна конференція дала згоду на анексію Закарпатської України Чехословаччиною, Північної Буко¬вини та Бессарабії — Румунією. Щодо Польщі було запропоновано обмежити її територію землями, населеними поляками («лінією Керзона»). Однак Польща захопила Східну Галичину й Західну Волинь, і великі держави це загарбання санкціонували.
27 листопада 1919 р. у передмісті Парижа Неї-сюр-Сен був підписа¬ний мирний договір з Болгарією. їй заборонялося мати армію понад 20 тис. осіб. Вона втратила ряд територій, у тому числі і вихід до Егейського моря. Болгарія мала виплатити репарації в сумі 725 млрд золотих франків протягом 37 років. Такі умови мирного договору ще більше загострили національні протиріччя на Балканах.
4 червня 1920 р. було підписано мирний договір з Угорщиною. Таке запізнення було пов'язане з існуванням Угорської Радянської республіки. За цим договором територія країни зменшилась у 3 рази, а населення — у 2,5 разу. Угорщині дозволялося мати армію в межах 35 тис. осіб, а загальна військова повинність заборонялась.
10 серпня 1920 р. було підписано Севрський договір із султанським урядом Туреччини. За ним відбувся поділ Османської імперії.
Завершенням післявоєнного світового устрою стала Вашингтонська конференція 1921-1922 рр.У її роботі взяли участь США, Велика Британія, Китай, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія. З 9 підписа¬них угод найважливішими були:
- угода про визнання незалежності, суверенності та цілісності те риторії Китаю;
- дотримання рівних можливостей у торгівлі з Китаєм;
- обмеження тоннажу військово-морських флотів США, Великої Британії, Японії та Італії.
Таким чином, сформувалася система міжнародних договорів, яка одер¬жала назву Версальсько-Вашингтонська.
Ця система забезпечила мирний розвиток світового співтовариства держав протягом майже 20 років. Версальсько-Вашингтонська система остаточно розвалилась після підписання Мюнхенської угоди (1938 р). Слабкі риси системи полягали у:
- несправедливому повоєнному устроєві (кордонах, які ділили нації і непомірних репараціях з переможених країн);
- відсутності єдності серед держав-переможниць;
- усуненні з післявоєнного устрою більшовицької Росії (СРСР);
- невирішеності національних проблем, у тому числі українського питання;
- проблемі колоній, які намагалися зберегти за собою держави-переможниці.

10.Діяльність М. Тетчер. «Тетчеризм», його суть та результати для Великої Британії.
Наприкінці 70-х років загострилися соціально-економічні проблеми Ве¬ликої Британії. Лейбористський уряд Дж. Каллагена не зміг впоратися з ситу¬ацією, палата громад 1979 р. винесла йому вотум недовір'я. Парламент було розпущено, а на нових виборах перемогла консервативна партія. Прем'єр-міністром уперше в історії Англії стала жінка — Маргарет Тетчер.Консерватори прийшли до влади з чітко опрацьованою програмою дій. її метою було вивести Велику Британію із соціально-економічного застою. Для цього, на думку М. Тетчер, було необхідно:- зупинити інфляцію, посилення якої розладнало господарське життя країни;- знизити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало б змогу збільшити інвестиції в економіку;У докорінно звузити державне втручання в господарські та соціальні справи, що досі негативно впливало на зростання економіки;- «приборкати» профспілки, які, за переконанням консерваторів, зо середжували «надмірну владу», а це підривало розвиток бізнесу.Висунута програма передбачала, таким чином, докорінні зміни у Соціа¬льно-економічній політиці уряду.У соціальній галузі Тетчер застосувала принцип: хто багато заробляє, тому нема чого безплатно вчитися і лікуватися. Політичною філософією прем'єр-міністра став вислів: «Безплатний сир буває тільки в мишоловці».Кабінет М. Тетчер неухильно й послідовно втілював свою програму в життя. Він прагнув надати максимальну свободу приватному підприємницт¬ву, сприяти зростанню ролі корпорацій і ринку в регулюванні господарських процесів при скороченні підприємницької діяльності держави. Уряд розпо¬чав систематичне скорочення націоналізованого сектора економіки. До приватників поверталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості. Суттєво скорочувалися податки. У бо¬ротьбі з інфляцією було взято курс на зниження темпів зростання держа¬вних видатків, бралося до уваги й скорочення соціальних програм.Крім того, Тетчер рішуче пішла на закриття збиткових підприємств,обмежила зростання зарплати. М. Тетчер не йшла на жодні поступки опозиції і ольстерським протестантам, твердою рукою придушила страйковий рух, зруйну¬вала непокірну профспілку шахтарів, віддала наказ розгромити аргентинську армію (війна за Фолклендські острови), тому журналісти і «охрестили» її «заліз-ною леді». Великі кошти, вкладені в переозброєння промисловості, та зняття багатьох обмежень у сфері бізнесу стали приносити перші результати.З 1982 р. економічне становище почало змінюватися на краше, а з 1985 р. почалося піднесення, яке тривало аж до 1990 р. Різко знизилися темпи інфляції, почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн 1985 р. до 2,3 млн 1988 p.). Різко зросла продуктивність праці. Успіхи 80-х років у розвитку британської еко¬номіки називають «англійським дивом». Це явище мало, звичайно, свої причини й передумови. Зокрема, подібно до США, великі кошти були вкладені у переосна¬щення промисловості з урахуванням досягнень сучасного етапу науково-технічної революції, а у сфері бізнесу знято чимало обмежень. Розбудові економіки сприяла фінансова політика, спрямована на стримування інфляції й залучення іноземних вкладів. Нарешті, помітно вплинули на розвиток економіки й зміцнення фінансів відкриття й розробка родовищ нафти на дні Північного моря, поблизу Шотландії. Велика Британія не тільки повністю забезпечила себе енергоресурсами, придбання яких раніше вимагало величезних коштів, а й стала експортером нафтопродуктів. Унаслідок цього значно зменшилася зовнішня заборгованість Англії. Збільшилися золотовалютні запаси. Піднявся курс фунта стерлінгів.Економічні успіхи сприяли зростанню доходів населення. Щорічні при¬бавки до заробітної плати становили 7-8%. За 80-ті роки кількість акціонерів у Англії потроїлася, перевищивши 8 млн. Тепер кожен третій британець є власником акцій; 15 млн родин— 60% загальної кількості— мешкають у власних будинках або квартирах. За цими показниками Англія наблизилася до рівня Сполучених Штатів. Проповідуючи соціальний дарвінізм (кожен за себе — і хай виживає силь¬ніший), консерватори прагнули зробити англійців нацією власників.М. Тетчер стала британським прем'єр-міністром, що у XX ст. найтрива¬ліший час був при владі. Однак на зламі 80-90-х років її позиції почали слаб¬нути, деякі її конкретні кроки в галузі внутрішньої й зовнішньої політики зазнали гострої критики в керівництві консервативної партії та в уряді. На¬прикінці 1990 р. вона змушена була піти у відставку. Однак для більшості британців М. Тетчер залишилась одним з найвидатніших політичних діячів країни і світу.

11.Встановлення нацистської диктатури А. Гітлера, наслідки цього для Німеччини та світу.
Умови Версальського договору породжували в Німеччині невдоволення й прагнення реваншу. У 1919 р. було створено націонал-соціалістичну партію (НСДАП) на чолі з Гітлером, яка висунула програму відродження Німеччини на засадах реваншизму й расизму. Гітлер закликав відновити армію і розпочати нову війну. Нацисти пропагували ідею завоювання для німецького народу «життєвого простору». Суть її полягала у тому, що німе¬цький народ такий великий, що він не може себе прогодувати і створити хороші умови життя в тих місцях, у які його загнала версальська система. Тому завоювання нових земель, використання їх природних ресурсів та поне¬волення народів, що населяють ці землі, — єдиний шлях до економічного і військового процвітання Німеччини. Соціальною опорою нацизму в Німе¬ччині став робітничий клас, фронтовики, безробітні, загнані у важку ситуацію післявоєнною розрухою та економічною кризою. Пізніше до них приєднався електорат традиційних буржуазних партій.
На виборах у парламент 1932 р. комуністи вибороли значну частину місць у рейхстазі. Це налякало украй правих представників великої буржуа-зії. Наприкінці 1932 р. вони розпочали таємні переговори з нацистами, які отримали на парламентських виборах велику кількість місць. ЗО січня 1933 р. президент Гіндербург призначив канцлером Гітлера. Таким чи¬ном, нацисти прийшли до влади законним, конституційним шляхом. Для Німеччини це стало не просто заміною одного уряду іншим, а переходом від демократії до тоталітарної диктатури.
Прийшовши до влади, гітлерівці розгромили демократичні органі¬зації, розпустили усі політичні партії, крім націонал-соціалістичної, ска¬сували права рейхстагу, хоча він формально продовжував існувати, встановили жорсткий державний контроль за промисловістю.
Нацисти реорганізували політичну структуру Веймарської республіки, встановивши диктатуру однієї партії. Ідеологічним обгрунтуванням своєї влади вони обрали великонімецький шовінізм і расизм.
У Німеччині розпочались масові арешти супротивників фашизму та ге¬ноцид проти євреїв.
Однією з характерних рис тоталітарного режиму в Німеччині стала всеохо¬плююча влада нацистської партії НСДАП та її допоміжних організацій (молоді¬жних, жіночих, спортивних). Важлива роль відводилася гестапо та загонам СС.
У Німеччині був сформований державно-монополістичний капіта¬лізм — зрощення монополій з державним апаратом. Перевага надавалася розвиткові військової економіки, здійсненню широкої програми військових заходів, що вимагали залучення великої кількості робітників.
Гітлерівці запроваджували у країні культ армії, культ війни, вихваляли вояччину, насильницькі засоби розв'язання питань внутрішньої та зовнішньої політики. Вони посилили традиційну ваду німецького мілітаризму — звичку переоцінювати свої сили та недооцінювати сили супротивника.
Логічним продовженням внутрішньої політики стала зовнішня по¬літика Третього рейху, якабула спрямована на розв'язання війни. Німе¬ччина стала ініціатором Другої світової війни, що стала найбільш широкомасштабною війною людства, в ході якої загинуло біля 60 млн

12.Створення Організації Об'єднаних Націй. Україна — співзасновниця ООН. На Кримський (Ялтинській) конференції, що відбулась у лютому 1945 p., керівники держав антигітлерівської коаліції — «великої трійки» — ухвшіили рішення про створення нової міжнародної організації для розв'я¬зання проблем післявоєнного світу і надійного механізму безпеки. Конфере¬нція 50 держав (у тому числі і Української РСР) розпочала свою роботу 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско.Участь України у заснуванні ООН має свою передісторію. У 1944 р. з ініціативи Й. Сталіна Верховна Рада СРСР одностайно ухвалила незвичайне для тоталітарної системи рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ, а також закон, що дозволяв створювати національні військові формування. Цього вимагали реалії між-народного становища, які склалися на початку 1944 р. Головною подією, що спричинила цю московську акцію, було формування Організації Об'єднаних Націй. Сталін був вкрай зацікавлений у тому, щоб до міжнародної організації увійшли всі радянські республіки. Таким чином, СРСР мав би більше голосів і відігравав вагомішу роль. Саме для цього й створювалася ілюзія незалежно¬сті республік, у тому числі й України. Крім того, постанови служили своєрід¬ною рекламою для народів Східної Європи, яким після війни судилося обра¬ти соціалістичний шлях розвитку.Питання про членство країн в ООН вирішувалося у лютому 1945 р. на конференції глав союзних держав СРСР, США і Великої Британії в Криму. Пропозиції Москви щодо членства всіх республік зустріли категоричне запе¬речення з боку країн Заходу. Пропуск у члени ООН, крім СРСР, отримали лише Україна та Білорусія як республіки, що найбільше постраждали в ході війни і внесли вагомий вклад у розгром агресора.26 червня було ухвалено Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. він на¬брав чинності. Цей день вважається днем ООН (Організація Об'єднаних Націй). Статут проголошував рівноправність всіх людей, повагу прав людини і основних свобод. Основне призначення ООН, згідно зі Стату¬том, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світі. Головними робочими структурами ООН є Генеральна Асамблея, яка щороку збира-ється на свою сесію і приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки (РБ), яка складається з 5 постійних (США, СРСР, Китай, Велика Британія, Франція) і 10 тимчасових членів, що обираються строком на 2 роки Генеральною Асам¬блеєю ООН. Сьогодні місце СРСР в РБ посідає Росія. А в число тимчасових членів РБ восени 1999 р. обрано Україну.Головні структури ООН розташовані в Нью-Йорку, низка служб — в Женеві та Відні.Перші ж практичні кроки ООН засвідчили доцільність такої організації. Зразу ж після війни, коли за інерцією ще працював дух компромісів, у діяль¬ності ООН виявилися перші успіхи. Так, в 1946 р. ООН домоглася виведення англійських та французьких військ з Сирії та Лівану. У 1948 р. під час першої арабо-ізраїльської війни вперше були використані сили ООН («голубі каски») для підтримання миру на Близькому Сході.Не раз в ці роки ставилося питання про роззброєння. 24 січня 1946 р. за пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила спеціальну комісію у справах контролю за ядерною енергією. Радянський Союз пропонував ви¬ключити з національних озброєнь зброю масового знищення, а всі її запаси знищити в тримісячний термін. В умовах наростання конфронтації це була явно нереальна пропозиція. Водночас Радянський Союз пропонував налаго¬дити обмін інформацією про використання ядерної енергії в мирних цілях. У Радянському Союзі в той час йшла гарячкова секретна робота по створенню власного ядерного потенціалу.Американська атомна політика була сформульована в плані Баруха, ви¬сунутому США в комісії ООН у справах атомної енергії в 1946-1947 рр. В основі плану лежала ідея створення міжнародного тресту, який контролював би всі запаси атомної сировини та компоненти, необхідні для виробництва атомної енергії (хімія, металургія, енергетика), і спрямування розвитку атом¬ної енергії в мирне русло. Якби план Баруха було ухвалено, без сумніву, не з'явилися б величезні арсенали ядерної зброї і ядерна катастрофа не стала всезагрожуючою. Подібним чином розвивалися також події навколо гонки озброєнь. У 1948 р. СРСР вніс пропозицію про скорочення на 1/3 збройних сил п'яти великих держав. Захід наполягав на ефективному контролі за озброєнням, що в цей час було більш реальним, ніж пропозиція безконтрольного роззброєння, коли жодна сторона нг довіряла одна одній.

13.Франція у 20-30-ті роки. Діяльність уряду Народного фронту.
У результаті Першої світової війни Франція зазнала значних втрат. Уся північно-східна частина країни була спустошена, загинуло 1 млн 325 тис. французів, 2,8 млн було поранено, 600 тис. стали каліками. Франція втратила чверть національного багатства.Разом із тим повернення французам Ельзасу і Лотарингії зміцнило інду¬стріальний потенціал країни. Франція отримала 66 доменних печей, 52 вели¬ких металургійних заводи, вугілля Саара, яким вона користувалася до 1935 р. Усе це дозволило французькій економіці розвиватися порівняно швидкими темпами, зберігаючи за собою четверте місце у світовому промисловому виробництві.У Франції з'явилися трести і концерни. Три великі концерни, у тому чи¬слі «Коміте де Форж», контролювали металургійну промисловість. В автомо¬більному виробництві найбільша частка припадала на долю фірм Сітроен, Пежо і Рено. 200 сімей зосередили у своїх руках акції Французького банку, перетворившись на фактичних господарів країни. Значним було безробіття серед промислових робітників.У 1924 р. Франція вступила в період економічного піднесення. Промис¬лове виробництво перевищило довоєнне, а його річний приріст до 1930р. складав у середньому 5%. Швидкому економічному зростанню сприяло: пове¬рнення Ельзасу і Лотарингії з їх металургійними і текстичьними підприємс¬твами; окупація Саару; величезне будівництво в розорених районах; репара¬ції з Німеччини.Розвивались нові галузі виробництва: автомобільна, авіаційна, еле¬ктротехнічна, радіотехнічна, хімічна, Франція перетворилась на індуст¬ріально-аграрну країну. Але головним прибутком країни залишалось лих¬варство. Так, у 1929 р. вся промисловість дала прибуток 10,5 млрд франків, а цінні папери — у 3 рази більше.Відбулись зміни і в соціальній сфері. Міське населення стало перевищу¬вати сільське. 60% найманих робітників працювало на великих підприємствах.Зовнішня політика Франції у післявоєнні роки характеризувалася гегемоністськимиустремліннями. Важливим напрямком французького зовнішньополітичного курсу зали¬шалася колоніальна політика. У 1925 р. Франція брала участь у війні проти Рифської республіки у Марокко, ввівши туди 200-тисячну армію. Тоді ж французькі війська придушили повстання у Сирії. Загалом колоніальні війни обійшлися Франції в суму понад 1 млрд франків, що значно погіршило фі¬нансовий стан країни.Дія світової економічної кризи на французьке народне господарство особливо відчувалася у 1930-1936 рр. У цей період обсяг промислової про¬дукції і національний прибуток зменшилися майже на 30%. Збанкрутувало декілька великих банків. На початку 1935 р. понад 130 ткацьких фабрик за¬крилися. Виробництво сільськогосподарської продукції зменшилося на 40%. Усе це позначилося на матеріальному становищі, населення. Безробіття охопило до 1,5 млн осіб.Загострилося внутріполітичне становище. У 1932 р. російський емігрант Горгулов убив президента Франції Поля Думера. У цьому ж році виникла фашистська партія «Французька солідарність», яка ставила собі за мету боро¬тьбу із соціалізмом і комунізмом. Активізувалися профашистські організації «Вогняні хрести», «Французька дія» та ін. Загострення економічних про¬блем, нездатність традиційних політичних партій вивести країну з кризи призвело до зростання популярності фашистських організацій.На противагу їм 48 партій і організацій лівого спрямування об'єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації. Тільки в Парижі кількість демонстрантів досягла понад 500 тис. осіб.Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депу¬татів у квітні - травні 1936 р. Кандидати Фронту отримали 5,5 млн голосів, або 56,6% від загальної кількості виборців. Уряд Народного фронту очолив соціаліст Леон Блюм.Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. На 15% була підвищена зарплата робітникам і службовцям. Парламент затвердив закони про оплачувані відпустки (протягом 14 днів на рік), про 40-годинний робочий тиждень,про підписання колективних договорів. Була здійснена часткова націоналіза¬ція оборонної промисловості, реформовано Французький банк, виділені кош¬ти на громадські роботи, заборонені фашистські організації. Поліпшилося становище селян і ремісників.Наступником Л. Блюма став радикал Шатан, при правлінні уряду якого фашистські організації спробували вчинити заколот. Вони мали детальний план здобуття влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими діячами, як Петен, Вейган та ін.З квітня 1938 р. до березня 1940 р. прем'єр-міністром був Е. Деладьє, який виступив проти програми Народного фронту напередодні Другої світо¬вої війни. Отже, у 1938 р. Народний фронтприпинив своє існування. Але він відіграв значну роль у боротьбі з фашизмом. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано.

14.Японське «економічне диво». Розвиток Японії на сучасному етапі.
Японське «економічне диво» — це перетворення, які відбулися у цій країні в галузі народного господарства і перетворили її за декілька деся-тиліть на найрозвиненішу країну світу.
Які ж причини такого «економічного дива»?
Після підписання акту про капітуляцію Японії (2 вересня 1945 р.) аме¬риканці розпустили збройні сили Японії. За статтею 9 нової Конституції (листопад 1946 p.), Японія відмовлялася від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних суперечок.
Концепція Сігеру Йосіда (1946 р.) післявоєнного розвитку Японії також сприяла економічному успіху. Основна суть доктрини — відновлення та посилення позицій Японії у міжнародній торгівлі. Енергію японського наро¬ду слід направити на розбудову економіки, використовуючи дешеву привізну сировину, а зовнішню політику проводити під захистом США.
Для перетворення Японії на економічно могутню державу урядом було зроблено ряд послідовних кроків. Здійснено прогресивні реформи: розпущено найбільші монопольні концерни; реформу податкової систе¬ми (зменшені податки на підприємницьку діяльність); встановлено твер¬дий обмінний курс єни; земельну реформу (держава викупила у поміщи¬ків і продала селянам 80% сільськогосподарських угідь, це привело до скорочення частки населення, зайнятого у сільському господарстві з 48% до 8% на сучасну пору).
Впроваджено трудове законодавство: встановлено восьмигодинний робочий день, обумовлено охорону праці, систему оплачуваних відпусток.
Реформовано освіту: запроваджено 12-річний термін навчання у серед¬ній школі, з шкільних програм вилучені матеріали, пов'язані з ідеологією мілітаризму, запроваджено спільне навчання хлопчиків та дівчаток.
Сан-Франциським мирним договором (вересень 1951р.) у повній мірі було відновлено суверенітет Японії. Також було укладено систему договорів (про торгівлю і навігацію, угоду про допомогу у взаємній обороні та інші), яка зробила Японію союзницею США. У 1956 р. Японію прийнято до ООН, таким чином вона стала повноправним членом міжнародного співтовариства.
У середині 60-х рр. японський парламент прийняв резолюцію, яка про¬голошувала «три неядерні принципи» — не виробляти ядерної зброї, не во¬лодіти нею, не розміщувати її на власній території.
Відбувалося активне становлення нових галузей промисловості та технічне переозброєння старих. Японська металургія досягла найвищих у світі показників ефективності завдяки таким нововведенням і застосуванням новаторської кисне¬во-конверторної виплавки сталі з безперервним розливом, встановлення потуж¬них автоматизованих прокатних станів, впровадження матеріале- та енергоеко-номної технології, розвиток електрометалургії. Завдяки цьому виплавка чавуну зросла у 7 разів, а сталі — у п'ятеро. Японія наприкінці 70-х років перетвори¬лась на один з найпотужніших світових центрів металургії.
Розмах конкурентної боротьби змушував японські фірми постійно вдос¬коналювати технологічні процеси, запровадити перспективне конструюван¬ня, використовувати найновіші, у першу чергу американські винаходи, запо¬чаткувати електронну промисловість.
Критерієм гідності у японському суспільстві визнавалося ставлення до праці і навчання. Кожен японець прагнув стати висококваліфікова¬ним фахівцем.
Японці запровадили систему довічного найму. Фірми самі шукають собі робітників, дбають про постійне підвищення їх кваліфікації, про умови від¬починку і добробут. У суспільстві перехід робітника на іншу фірму сприйма¬ється осудливо.
У промисловості Японія взяла курс на використання дешевої сировини та вивіз до розвинених країн готової продукції, з 80-х років — на експорт технічних проектів та технологій.
На сучасному етапі Японія є одним із трьох центрів сучасного рин¬кового світу поряд із США та Західною Європою. Наприкінці 70-х років на американському ринку було 40% японських автомобілів, 16% прокату чор¬них металів, 30% радіоприймачів і магнітофонів. Частка Японії у світовому валовому продукті в середині 80-х років сягнула 10%. Середньорічні темпи приросту виробництва були найвищими у світі — 4,1%. Сьогодні Японія — економічно квітуча, демократична, миролюбна держава.

15.«Новий курс» Ф. Рузвельта та його історичне значення.
Президентом США, всупереч традиції, Франклін Рузвельт обирався аж чотири рази підряд (у 1932, 1936, 1940, 1944 pp.). Уперше— під час світової економічної кризи.Монополізація стала основною причиною світової економічної кризи (1929-1933 рр.) — однієїз найбільших криз перевиробництва за всю істо¬рію капіталізму. Контролюючи майже всі галузі виробництва, монополістичні об'єднання утримували високу ціну на вироблену продукцію при її низькій собівартості, намагаючись отримати надвисокий прибуток. Однак унаслідок розорення дрібних підприємців, зростання безробіття та інших чинників різко зменшилась платоспроможність населення, що призвело до кризи перевироб-ництва. Криза охопила всі країни світу, але найбільше США і Німеччину. У США в 1933 р. порівняно з докризовим періодом обсяг виробництва скоротив¬ся на 63%. Загальне скорочення виробництва у світі становило 38%. Особливо різко криза виявилась у важкій промисловості. Катастрофічно зростало безро¬біття. На кінець 1932 р. в США нараховувалось майже 17 млн безробітних, в Німеччині — 7,5 млн. Реальна заробітна плата зменшилася на 35%. Різке зни¬ження цін на сільськогосподарську продукцію, податковий прес призвели до розорення значної частини (14%) фермерських господарств у Сполучених Штатах. Криза охопила фінансово-кредитну систему країни, спричинила банк¬рутство багатьох банків, втрату мільйонами громадян своїх заощаджень.Приступивши до виконання президентських обов'язків, Рузвельт доміг¬ся прийняття конгресом 70 законодавчих актів, спрямованих на оздоровлення промисловості, сільського господарства, торгівлі, кредитно-грошової систе¬ми. Усі ці заходи отримали назву «нового курсу», мета якого полягала у здійсненні державного регулювання економіки. Була створена Національ¬на адміністрація відбудови промисловості, яка провела примусове картелю¬вання на основі «кодексів чесної конкуренції».
Ф. Рузвельт створив Адміністрацію громадських робіт, яка набирала безробітних на різноманітні роботи. У 1933-1937 рр. для цього було виділено 12 млрд дол.Щоб швидше вийти із сільськогосподарської кризи, у травні 1933 р. бу¬ло прийнято закон про допомогу фермерам, а також засновано Адміністрацію для регулювання сільського господарства. Остання встановлювала ціни на сільськогосподарські продукти та обсяги виробництва. Важливим елементом «нового курсу» був закон допомоги фермерам. З метою підвищення ілги на сільгосппродукцію фермерам пропонувалося укладати з урядом контракт на предмет скорочення посівних площ і поголів'я худоби, за що вони отримува¬ли грошову премію.Активне державне регулювання економіки, реформи «нового курсу» сприяли припиненню кризових явищ і поступовому піднесенню економіки, поліпшенню умов життя і праці робітників.
Розуміючи приреченість спроб відновити старий порядок і враховуючи настрої мас та розстановку політичних сил, Рузвельт здійснив «зрушення влі¬во» у своїй політиці, складовою частиною якого став ряд важливих структур¬них перетворень в американському суспільстві. У країні впроваджувалася державна система надання допомоги вдовам, сиротам та інвалідам, стра¬хування безробітних і пенсійне забезпечення. В 1935 р. було ухвалено наці¬ональний актпро трудові відносини (закон Вагнера). Він остаточно закрі¬пив право робітників на організаціюпрофспілок, проведення страйків, створив також систему державного регулювання трудових відносин. Були значно розширені економічні функції держави. Встановлення державного контролю над Федеральною резервною системою і перетворення її в своєрід¬ний центральний банк США завершили банківську реформу.Для забезпечення більш справедливого розподілу національного прибут-ку реформовано систему оподаткування були підвищені ставки податків на надприбуток, спадщину і дарчі; значно розширено систему громадських робіт.«Зрушення вліво» у політиці «нового курсу» зробило більш жорсткою політичну боротьбу. Консервативні сили перейшли до відкритої конфронта¬ції з урядом. їхні прославляння Рузвельта як рятівника нації змінились напа¬дками та звинуваченнями його в зраді. Тому передвиборча компанія 1936 року виявила майже діаметрально протилежні позиції двох основних партій у питанні про реформи, а вибори перетворилися на своєрідний референдум про долю «нового курсу». Демократ Рузвельт здобув на цих виборах пере¬конливу більшість. Республіканці перемогли тільки у 2 штатах з тодішніх 48. У конгресі їх представництво виявилось найменшим з початку століггя. Ви¬бори 1936 року мали історичне значення: вони зробили реформи «нового курсу» необоротними.
У 1938 р. Рузвельт запропонував конгресу нові реформи. Серед них — закон про справедливі умови праці, що дав федеральному урядові право встановлювати мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня. Закон остаточно заборонив дитячу працю. За¬мість оголошеного Верховним судом у 1936 році неконституційним закону про регулювання сільського господарства було ухвалено новий. Метою державного регулювання сільського господарства тепер стала боротьба за збе¬реження родючості грунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ або за введення сівозмін, які щадять землю. Од¬ночасно таким чином здійснювався контроль за рівнем виробництва фермер¬ської продукції. На зростання безробіття адміністрація відповіла новим роз¬ширенням громадських робіт.
З 1939 року Рузвельт відмовляється від подальших реформ. Аж до всту¬пу США у Другу світову війну його адміністрація прагнула закріпити вже здійснені реформи «нового курсу». З початком Другої світової війни США заявили про свій нейтралітет (5 вересня 1939 p.). Після нападу Японії на американську військово-морську базу Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. США вступили у війну на боці антигітлерівської коаліції.
«Новий курс» став своєрідним переломом в історії США XX століття. Перетворення, розпочаті президентом Рузвельтом, були спрямовані на вихід із кризи і на піднесення економіки. Повністю цієї мети так і не було досягнуто, адміністрації Рузвельта не вдалося цілком оволодіти мистецтвом регулювання ринкової економіки, але основні важелі такого регулювання держава отримала саме в ці роки. Значно вагомішими були соціальні реформи. Уперше в історії США держава взяла на себе роль гаранта соціальної захищеності амери¬канців. Було зроблено вирішальний крок у створенні держави процвітання.
Уроки «нового курсу» полягають у тому, що у критичний момент держава повинна втручатись в економічне життя країни і регулювати його в інтересах усіх громадян.
Окрім того, діяльність Ф. Рузвельта демонструє усім реформаторам, що багатою держава може стати лише тоді, коли розбагатіють її громадяни. Політична стабільність тісно пов'язана із соціальною — зростанням «серед¬нього класу», великого прошарку забезпечених людей.

16.Створення антигітлерівської коаліції в роки Другої світової війни.
22 червня 1941 р. гітлерівські війська напали на Радянський Союз.Цей факт примусив уряди багатьох країн світу по-новому подивитися на зовнішню політику Гітлера. Співвідношення політичних сил у світі змінилося не на користь Німеччини. У той же день Вінстон Черчілль (прем'єр-міністр Великої Британії") виступив по радіо із заявою про те, що його уряд надасть Росії економічну і технічну допомогу. 24 червня 1941 р. виступив із заявою про допомогу СРСР президент США Франклін Рузвельт.12 липня 1941 р. в Москві відбулася конференція представників СРСР, Великої Британії та США, на якій обговорювалось питання про взаємні поставки зброї, військових і сировинних матеріалів. Конференція заклала основу для створення антигітлерівської коаліції.Сталін звернувся до В. Черчілля у липні 1941 р. з вимогою про відкрит¬тя другого фронту. Та англійський уряд у відповідь лише пообіцяв воєнні поставки та кредит на суму 10 млн фунтів стерлінгів.Тоді радянський уряд почав налагоджувати дипломатичні відносини з еміграційними урядами Польщі та Чехословаччини. У липні 1941 р. між цими країнами були підписані договори про взаємодопомогу у війні проти фашистської Німеччини. На території Радянського Союзу були сформовані іноземні військові частини: у 1941-42 рр. — польська армія під командуванням генерала Владислава Андерса, у 1941 р. — чехословацькі військові час¬тини, у 1942 p. — французька військова ескадрилья, яка у 1943 р. переросла в авіаполк «Нормандія».9-14 серпня 1941 р. була підписана англо-американська декларація «Атлантична хартія». 24 серпня до них приєднався СРСР. Це був наступ¬ний крок у співробітництві і спільній боротьбі проти Німеччини. США дали кредит СРСР на суму 1 млрд доларів. А на Московській конференції (29 вересня 1941 р.) Англія, США та СРСР підписали угоду про допомогу останньому.У грудні 1941 р. США заявили про свій вступ у війну.1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав, у тому числі СРСР, США і Велика Британія, підписали Декларацію Об'єднаних Націй. Вони зо¬бов'язувалися використати всі ресурси в боротьбі проти фашистів і не укла¬дати сепаратного миру з агресором.Наступний договір був підписаний між СРСР та Великою Британією у Лондоні у травні 1942 р. Обидві сторони зобов'язувались співробітничати в боротьбі проти гітлерівців. Умови договору поширювались і на післявоєнний час.Незабаром відбулися переговори у Вашингтоні між радянськими та американськими урядами. Було досягнуто домовленості про взаємодопомогу у веденні війни проти Німеччини. Обидві країни зобов'язувалися постачати одна одній оборонні матеріали, інформацію, здійснювати економічне співро¬бітництво. Переговори закінчились підписанням радянсько-американського договору. 11 червня 1942 р. Договори у Лондоні та Вашингтоні заверши¬ли формування антигітлерівської коаліції.Але основне питання у боротьбі з фашизмом — відкриття Другого фро¬нту в Європі — залишилося відкритим. Уряди Англії і США не хотіли ризи¬кувати життям сотень тисяч своїх співвітчизників і накопичували матеріальні ресурси й військову техніку, щоб мати безперечну перевагу над вермахтом. Черчілль і Рузвельт нарешті пообіцяли відкрити другий фронт у серпні -вересні 1943 р., та це залишилось тільки обіцянкою.Війна виявила збіг корінних національних інтересів держав, яким за¬грожував німецький фашизм та японський мілітаризм.Велике значення у зміцненні антигітлерівської коаліції мала Тегеран¬ська конференція (28 листопада - 1 грудня 1943 p.). Керівники урядів США, Англії і СРСР домовились про відкриття другого фронту у травні 1944 р. про післявоєнний устрій Німеччини, польські кордони та ін.Після введення об'єднаних англо-радянських збройних сил до Ірану (26 серпня 1943 р.) союзники здобули важливі комунікації від Перської зато¬ки до Каспійського моря. Це дало змогу союзникам виконувати свої зо-бов'язання щодо СРСР.

17.Установлення фашистської диктатури в Італії. Б. Муссоліні.
Фашистський режим в Італії виріс почасти з гніву і відчаю народу, який після Першої світової війни відчув себе приниженим і обділеним. Італія програла Першу світову війну і прагнула реваншу. Соціальною опорою італійського фашизму виступали фронтовики, селяни та частина націоналістично налаштованої інтелігенції. Унаслідок післявоєнної розру¬хи вони перебували у важкій ситуації і шукали виходу з неї. Розв'язання усіх цих проблем демагогічно обіцяли фашисти. Перші фашистські органі¬зації з'явилися в Італії у 1919 році. Вони були сформовані як напіввійськові дружини колишніх фронтовиків і називались «фаші ді комбантіменто», тобто з'єднання військовиків. їх назва дала найменування усьому фашистському рухо¬ві. Підтримані великим капіталом, італійські фашисти розпочали боротьбу за владу. Вони висунули програму, обіцяючи восьмигодинний робочий день, рес¬публіканський лад і соціальне страхування. Оскільки Італія була аграрною краї¬ною, Муссоліні обіцяв селянам провести аграрну реформу і дати землю.
24 жовтня 1922 р. у Неаполі розпочався з'їзд фашистських союзів. На з'їзді Муссоліні в ультимативній формі зажадав від уряду надати фашистам п'ять міністерських портфелів і керівництво комісаріатом авіації. Того ж дня фашисти розробили план захоплення влади: 27 жовтня — загальна мобіліза¬ція фашистів, 28 — атака на головні центри країни. Три колони сквадрис-тів — членів фашистських бойових загонів — повинні були увійти до Рима, висунути уряду ультиматум та заволодіти головними міністерствами.
Під час фашистського «походу на Рим» кабінет міністрів пішов у від¬ставку, але заздалегідь затвердив і розіслав на місця декрет про облогове становище, за яким армія отримала необхідні повноваження наведення по¬рядку. Проте король, Віктор Еммануїл ІН, відмовився підписувати цей декрет і призначив Б. Муссоліні прем'єр-міністром. 28 жовтня Муссоліні прибув до Риму. Італійські фашисти прийшли до влади.
На чолі італійського фашизму стояв Беніто Муссоліні (1883-1945). За професією Муссоліні був учителем. Свою політичну кар'єру розпочав у рядах соціалістичного руху. У 1912-1914 рр. — редактор соціалістичної газети «Аванті». За агітацію за вступ Італії у війну на боці Антанти в листо¬паді 1914 р. був виключений із соціалістичної партії. Тоді ж заснував газету «Пополо д'Італіе» (майбутня газета італійських фашистів).
У березні 1919 р. став засновником фашистської організації «Фашіо ді комбатіменто». У 1922 p., як зазначено вище, Муссоліні прийшов до влади внаслідок державного перевороту. У цьому сенсі характерне його висловлю¬вання: «Або нам дадуть владу, або я її візьму сам». Після захоплення влади Муссоліні приступив до ліквідації конституційних свобод і встановлення відкритої фашистської диктатури. Проводив експансіоністську політику, яка проявилась у захопленні Ефіопії (1936), Албанії (1939).
Після приходу до влади Гітлера підписав з Німеччиною політичний і військовий союз і вступив у 1940 р. у Другу світову війну як союзник Третьо¬го Рейху. У 1945 р. Муссоліні був захоплений партизанами і страчений.

18.Політика реформ у Китаї у 80-90-х рр. Українсько-китайські відносини.
«Культурна революція» 1960-х рр. підірвала економіку Китаю і призве¬ла майже мільярд населення до зубожіння і голоду. Перед загрозою соціаль¬ного вибуху правляча еліта Китаю дійшла до думки необхідності корінних змін. У червні 1981 р. Головою КПК став Ху Яобан, а Головою Військової ради був Ден Сяопін. Якраз він і став центральною фігурою у керівних верхах комуністичного Китаю та ідеологом китайських реформ. Основою китайських реформ лишалась комуністична ідеологія.Ден Сяопін ще в середині 60-х р. висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю: у сільському господарстві, у промисловості, науці й боротьбі. Уряд цю ідею не підтримав, Ден Сяопін був репресований, але в народі вона стала популярною, особливо серед дисидентів.Пленум ЦК КПК у грудні 1978 p., проведений під керівництвом Ден Сяопі-на, прийняв рішення: докорінно змінити внутрішню і зовнішню політику Китаю.Реформи Ден Сяопін розпочав наприкінці 1970-х - у 80-х pp., і першою з них стала зміна у сільському господарстві. Держава фінансувала цю реформу, а саме — підняла закупівельні ціни на 18 видів сільськогосподарської продукції.
Комуни були ліквідовані, а земля була передана у довготривалу орен¬ду. Це дало можливість селянам продавати свою продукцію за вільними цінами, і лише невелику частину вони здавали на державне замовлення. У селян з'явилась матеріальна зацікавленість, вони швидко багатіли. Наслідки цієї реформи: за короткий час урожай зернових у Китаї зріс до 400 млн т (1984 р.)—- це вдвічі більше, ніж у 1958 р. і майже на половину більше, ніж у 1975 р.Реформа у промисловості розпочалася 1979 р. з експерименту. Суть його полягала в тому, що китайський уряд пішов нетрадиційним шляхом. Замість позик він почав залучати у свою промисловість іноземні вкладення. Зароджуються підприємства зі змішаним капіталом, а на китайському узбе¬режжі започатковуються спеціальні економічні зони. В одній з найбільших таких зон збудовано 40 важливих промислових об'єктів. На початок 1988 р. тут вкладено 100 млн доларів, з яких 44% належать китайцям.Реформа системи управління державною промисловістю розпоча¬лась у 1984 р. її мета: ввести замість централізованого директивного плану — ринкові відносини. Наслідки цієї реформи: до 1989 р. 85% держа¬вних підприємств перейшли на підрядні форми роботи, на оборонну промисловість та космічним програмам відводиться більше фінансів.Китай володіє ядерною зброєю, виготовляє і запускає власні супутники. Негативною рисою є те, що китайський уряд так і не закрив збиткові підпри¬ємства. Завдяки проведенню реформ становище в китайській економіці по¬ліпшилось. З 1979 р. до 1995 р. середньорічний приріст ВНП складав 9,8%. Та все ж 80 млн осіб залишаються за межею бідності, вони не можуть себе прогодувати, у багатьох випадках залишається невисока продуктивність праці. Модернізації економіки заважає суворий партійний контроль, який поширюється в усі сфери суспільства.Народ Китаю бореться проти тоталітарного режиму, особливо активний демократичний рух молоді. Часто відбуваються політичні мітинги і демон¬страції, студентські голодовки.У травні 1989 р. китайський уряд навіть змушений був ввести воєнний стан. Урядові війська жорстоко розправились з мирним населенням, а цю подію оголосили «контрреволюційним заколотом». Були проведені зміни в уряді.У кінці грудня 1997 р. Прем'єр-міністр України В. Пустовойтенко здій¬снив офіційний візит до Китаю. У ході візиту він мав зустрічі з Головою КНР Цзян Цземінем і Прем'єром Державної ради КНР Лі Пеном. У ході візиту були обговорені конкретні пропозиції щодо спільного будівництва зрошува¬льних систем у Китаї, створення спільних підприємств у металургійній, ма¬шинобудівній, радіотехнічній, деревообробній промисловості. Йшлося також про поставки у Китай українських тракторів, комбайнів, автомобілів КРАЗ, літаків, риболовецьких і військових суден.Українсько-китайський товарообіг складає 1 млрд доларів.

19.Тоталітаризм, ознаки тоталітарних режимів.
Одним із основних напрямів розвитку світової історії у XX ст. була бо¬ротьба між тоталітаризмом і демократією.Тоталітаризм є феноменом, особ-ливістю XX ст. Найтиповішими його втіленнями були фашистська Італія, гітлерівська Німеччина і Радянський Союз протягом майже всього часу його існування. Основними видами тоталітаризму були фашизм (нацизм) і сталін¬ський соціалізм.Тоталітаризм як суспільне явище включає в себе такі основні ознаки:У галузі ідеології і внутрішньої політики:- спосіб втілення у життя утопічної ідеї (незалежно від того, які вихідні принципи в неї були закладені, наприклад, загальної рів¬ності й добробуту і т. п.);- абсолютний, всезагальний, нічим не обмежений контроль за жит¬тям суспільства і кожної людини зокрема; - панування єдиної ідеології, єдиної правлячої партії, яка володіє монопольним правом політичної діяльності; заборона політичної та ідейної опозиції і свободомислення;- нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення мети (сила — головний аргумент, а мета виправдує засоби).У галузі економіки: -перетворення всієї власності у державну, чи власність слухняних державі підприємців; -неможливі або вкрай утруднені прояви особистої ініціативи, під¬
приємництва у господарській діяльності; -мілітаризація і централізація економіки, бюрократизація влади й
управління у цілому.У галузі культури, освіти й виховання, прав людини:-всезагальний (тотальний) контроль над духовним життям і твор¬чістю;-політичне стеження, нехтування прав і свобод людини й грома¬дянина; -створення системи всебічного впливу на особистість через сім'ю,школу, засоби масової інформації, державні і громадські органі¬зації, діяльність яких повністю контролюється партійно-державним апаратом;-формування культу особи вождя: намагання перетворити народ у натовп, слухняний його волі.
У галузі зовнішньої політики: домінуюче намагання поширити на інші народи і на весь світ свої
ідеали і порядки.Тоталітаризм був і залишається ворогом демократії і гуманізму, грома¬дянського суспільства і правової держави.
В усіх державах, де панував тоталітарний режим, він залишив після себе страшну спадщину.Особливо гіркими були його плоди у країнах, які входили до складу тоталітарних держав на правах «молодшого бра¬та», як, скажімо, Україна в СРСР.
У кінці 20-х рр. закінчується формування тоталітарної держави в СРСР. Влада зосереджена в руках однієї людини. Для зміцнення режиму абсолютної влади створено централізований партійно-бюрократичний апарат і всевладні каральні органи ДПУ і НКВС. На цей час було встановлено політичну дикта¬туру комуністичної партії. Усі опозиційні партії і рухи були ліквідовані. Ради і громадські організації перетворились у придаток до владних структур.
У результаті масових репресій, голодомору Україна втратила мільйони людей. Було винищено майже весь цвіт національної інтелігенції, досвідче¬них фахівців, хазяйновитих, роботящих селян.
Величезної шкоди було завдано розвитку національної культури, мис¬тецтва, національної освіти.
Були ліквідовані політичні партії, у тому числі й українські комуністич¬ні партії, що виникли в 1918-1920 рр. (УКП, боротьбисти та ін.).
Природні ресурси України значною мірою були вичерпані або виснаже¬ні. Непоправної шкоди завдано довкіллю, ще протягом десятиріч нагадува¬тиме про себе Чорнобильська катастрофа.

20.Розпад Югославії, громадянська війна та її наслідки.
За 50-70-ті рр. Югославія зі слаборозвиненої країни, якою вона була до Другої світової війни, перетворилася у країну промислово-аграрну, із серед¬нім рівнем розвитку. За даними югославської статистики, з 1945 до 1980 р. промислове виробництво зростало в середньому на 6% в рік, що викликає певний сумнів, коли взяти до уваги зростання життєвого рівня, а він не був таким оптимістичним. Югославія— типовий приклад застосування курсу, який вивів країну з числа слаборозвинених країн Європи, однак надзвичайно затратним шляхом. Зазначена ціна і досягнуті результати були явно неадек¬ватними (невідповідними).У 1980 р. помер Тіто, авторитет якого залишався важливим чинником утримання комуністичного режиму і єдності федерації.У 80-х роках, як і всюди в Східній Європі, комуністичний режим вступив у стадію кризи. У другій половині 80-х років криза посилюється. Цьому сприяли екстенсивний розвиток економіки, сепаратизм, експортно-імпортна залежність Югославії, наростання інфляції. За один лише 1988 р. ціни виросли у 3,5 разу. Чеканка нових монет стала обходитися дорожче самих монет. 50 тисяч спеціалістів покинули Югославію і в пошуках гідного заробіт¬ку виїхали за кордон. Владні структури охопила корупція.Партійно-державне керівництво Югославії робить спробу зберегти іс¬нуючу модель соціалізму. Розуміючи, що децентралізація не сприятиме цьо¬му, у новому проекті конституції (1989 р.) значна увага приділяється зміц¬ненню федеративного устрою. Як перший крок 28 березня приймається Ос¬новний закон Сербії, який відновлював верховенство республіканських орга¬нів над крайовими у сфері економіки, оборони, безпеки тощо. Цих прав Сербія була позбавлена конституцією 1974 р. У Косово, де проживали в ос¬новному не серби, а албанці, це викликало протести і зіткнення, у результаті яких загинуло 22 особи.Криза самоуправлінського соціалізму означала також кризу Союзу Комуністів Югославії. Щоб її подолати, партійне керівництво в січні 1990 р. скликало XTV з'їзд СКЮ. На обговорення винесено нову модель соціалізму — «демократичний соціалізм», що було не чим іншим, як спробою зберегти існуючий тоталітаризм, дещо замаскувавши його. На з'їзді виникли гострі суперечки з питання організаційних принципів побудови партії. Союз комуністів Словенії, що відстоював самостійність компартій, 23 січня покинув з'їзд. Слідом за делегацією СКС збунтувалася делегація Союзу комуністів Хорватії. На з'їзді, який з перервою закінчився у травні 1990 р., так нічого й не було прийнято. У грудні 1989 р. опози¬ційні організації Словенії — Демократична Словенія, Соціал-демократична партія Словенії, Християнсько-демократичний союз Словенії та інші організації— об'єдналися у блок «Демократична опозиція Словенії» («ДЕМОС»). У березні 1990 р. Хорватське демократичне об'єднання, Хорватський соціально-ліберальний союз та інші опозиційні партії і організації створили коаліцію «Народна згода». Єдиний блок утворили також опозиційні партії Сербії.На виборах у республіканські та місцеві органи влади Словенії і Хо-рватії в квітні - травні 1990 р.уперше за післявоєнні роки на багатопар-тійній основі перемогу здобули опозиційні об'єднання «ДЕМОС» в Слове¬нії та «Хорватське демократичне об'єднання» в Хорватії. До влади прийш¬ли нові лідери. Уряд Словенії очолив М. Кучан, а Хорватії — Франьо Тудж-ман. Нове керівництво Словенії та Хорватії виступило за конфедеративний устрій Югославії. Але це не влаштовувало центр.Комуністи зазнали поразки також у Боснії та Герцеговині, в Македонії поділили владу з новими політичними силами і утримались при владі, зака¬муфлювавшись гаслом «демократичного соціалізму», в Сербії та Чорногорії. Лідери Сербії та Чорногорії і керівництво Югославської народної армії (ЮНА) залишилися вірними соціалістичному вибору.У такій ситуації розпад югославської федерації став неминучим. 26 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія і Хорватія. Це означало кінець «другої Югославії». Слідом за Словенією та Хорватією у березні 1992 р. заявляють про свій державний суверенітет Боснія та Гер¬цеговина (трохи згодом і Македонія).Громадянська війна, яка розгорнулася на просторах Югославії в 1991 p.. стала гіршим із варіантів розпаду Югославії. Міжнаціональна напруженість, яка наростала з ослабленням федерального комуністичного обруча і виявлялася у прагненні до національного відособлення, вибухнула з крахом комунізму крива¬вими конфліктами. Сербія, яка в югославській федерації посідала домінуюче місце, вважала, що саме вона виражає ідею Югославії як єдиної держави.У Хорватії сербська національна меншість, не бажаючи визнавати над собою владу Хорватської держави, створила свої окремі державно-територіальні одиниці. Між хорватськими і сербськими воєнізованими фор¬муваннями відбулися кровопролитні бої, під час яких загинуло 30 тис. осіб. При сприянні ООН та інших міжнародних організацій воєнні дії в Хорватії було припинено.
Найтрагічніші події розгорнулися у квітні 1992 р. на території Боснії та Герцеговини і навколо неї. Після проголошення незалежності Боснії та Герцеговини лідери боснійських сербів заявили про створення своєї республіки як складової частини Югославії. Боснійські серби і хорвати водночас наполя¬гали на поділі території на конфедеративній основі шляхом створення етнічних кантонів. Партія демократичних акцій мусульман на чолі з президентом Боснії та Герцеговини А. Ізетбеговичем виступає за унітарну світську республіку Боснія та Герцеговина. Цілі мусульман, яких в Боснії та Герцеговині майже 44% (в основному міське населення), розійшлися з планами Сербії та Хорватії просто поділити між собою цю територію. Почалася кривава війна «всіх проти всіх», яка триває до сьогодні. За цей час боснійські серби, на боці яких спочат¬ку воювала ЮНА, захопили 70% території Боснії та Герцеговини.У відповідь міжнародне співтовариство ввело миротворчі сили, так звані «голубі каски», серед яких були і два українські миротворчі батальйони, та почало економічну блокаду Сербії, реагуючи на її активну участь в конфлік¬ті на боці боснійських сербів, не раз пропонуючи водночас плани мирного врегулювання боснійської кризи і збереження Боснії та Герцеговини як єдиної держави. Серед них план Венса — Оуена, який передбачав поділ республіки на 10 провінцій при максимальному врахуванні етнічного складу. План Венса — Оуена вимагав від сербів відмовитися від деяких амбіційних планів, зокрема прагнення виділитися з Боснії або, на крайній випадок, утворити «державу в державі». Однак врешті-решт боснійські серби, очолювані Р. Караджичем, для яких неприйнятно бути меншиною за межами Югославії, знайшли, що цей план їх не влаштовує, і відкинули його. Зі свого боку, боснійські хорвати в 1994 р. пішли на створення коаліції з мусульманами. Боснійська війна у другій половині 1994 р. вступила у вищу фазу. Світове співтовариство, намагаючись через ООН, ОБСЕ, НАТО, різного роду дипломатичні контактні групи погаси¬ти вогонь війни в Європі, змушене було констатувати про розростанняКонфлі¬кту. Вихід із ситуації бачиться у примиренні та подальшому розвитку консенсусу народів колишньої Югославії, що після трагедій сотень людсь¬ких доль зробити непросто. Про це свідчать останні події у Косово та Македо¬нії. Проте, після відходу від влади у Сербії Слободана Мілошевича та міжна¬родного суду над ним ситуація дешо стабілізувалась.
За кожною з воюючих сторін у колишній Югославії стоять великі дер¬жави. Росія підтримує Сербію, Сполучені Штати — Хорватію. НАТО запро-ваджує санкції проти Сербії, неодноразово втручаючись у конфлікт. Миро¬творчі сили ООН, у тому числі військовий підрозділ з України, виконують гуманітарну місію, захищають мирне населення, перевозять продовольство та інші вантажі, допомагають тим, хто страждає від війни.

21.Відновлення державної незалежності Польщі. Ю. Пілсудський.
Наприкінці XVIII ст. поляки втратили державну незалежність унаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795). Австрія, Прусія та Росія стерла з політичної карти Європи Польську державу. Поляки плекали надію на відновлення наці¬ональної незалежності, сподіваючись, що з початком загальноєвропейської катастрофи — Першої світової війни, у якій усі три, чи хоча б одна з держав-загарбниць зазнала поразки. У ході бойових дій російська частина Польщі була окупована австро-німецькими військами. У роки війни склалися два політичні табори, які боролися за відновлення польської державності.Перший, під керівництвом лідера Польської соціалістичної партії Юзе-фа Пілсудського (1867-1935), закликав стати на бік австро-німецького блоку.Другий, на чолі із засновником Національно-демократичної партії Ро¬маном Дмовським, став на бік країн Антанти і, відповідно, орієнтувався на Петербург.На початку серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву. Але через між пар¬тійні чвари серед поляків справжнього польського уряду так і не було ство¬рено. Німеччина 5 листопада 1916 р. дозволяє проголосити Акт створення Польської держави й організувати польський дорадчий орган при австрійсь¬кій владі — Тимчасову державну раду.Революційні події в Росії, Німеччині та Австро-Угорщині прискорили процес державного відродження Польщі. Після перемоги лютневої революції у Росії Тимчасовий уряд визнав право поляків на власну державу. Але напри¬кінці 1917 р. між Пілсудським, який почав налагоджувати контакти з Антан¬тою, і німецьким командуванням виник конфлікт, унаслідок якого він потра¬пив до в'язниці. Після звільнення Польщі від окупації у ніч з 6 на 7 листопада у м. Любліні лівими партіями був утворений перший уряд незалежної Польщі на чолі з галицьким політиком соціал-демократом Ігнаци Дашинським. 10 листопада Варшава урочисто зустрічала звільненого революцією з ув'язнення Ю. Пілсудського.11 листопада 1918 р. Польщу проголошено республікою, на чолі якої став більш авторитетний Ю. Пілсудський. Він проголосив себе «тим¬часовим начальником держави». Було сформовано новий польський уряд на чолі з Є. Морачевським. 26 січня 1919 р. на території колишнього Королівст¬ва Польського й Західної Галичини відбулися вибори до Установчого сейму. Сейм затвердив «малу конституцію», яка законодавчо закріплювала полі¬тичний режим Ю. Пілсудського. Права непольського населення держави, яке становило понад 40%, «малою конституцією» були обійдені увагою, що з часом- зумовить виникнення серйозних проблем. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський ставив головну мету — відродження «Великої Польщі».Юзеф Пілсудський був далекоглядним політиком. Незважаючи на тиск з боку урядів Антанти, він не підтримав російських білогвардійців у їхній боротьбі проти більшовиків. Бо розумів, що в разі перемоги монархістів і реставрації «єдиної, неділимої Росії» шанси Польщі зберегти незалежність стали б мінімальними.Щодо України, то Ю. Пілсудський, з одного боку, прагнув включити до новоствореної Польської Республіки землі Галичини, Волині та Поділля, а, з другого — хотів бачити незалежну українську державу на Подніпров'ї. Неза¬лежна Україна, на його думку, мала стати буфером між Польщею і могут¬ньою Росією. До речі, цю політичну лінію Пілсудського продовжують сучас¬ні польські керівники.На Паризькій конференції, за активної підтримки Франції, Польща отримала право на окупацію Східної Галичини, повернула собі землі Сілезії та здобула вихід до Балтійського моря. Ю. Пілсудський результатами конфе¬ренції був незадоволений. У квітні 1920 р. він уклав союз з Петлюрою і розпочав широкий наступ проти більшовиків. Польським військам вдалося взяти Київ, але скоро Червона Армія повернула його собі і вдалим походом дійшла аж до Варшави. З допомогою країн Антанти та патріотично налаштованих поляків Пілсудському вдалося звільнити територію Польщі. 17 березня 1921 р. у Польщі була прийнята нова конституція, яка зо¬всім не влаштовувала Ю. Пілсудського. Тому він пішов у відставку.У травні 1926 р. Ю. Пілсудський в результаті державного переворо¬ту знову повертається на політичну арену. Тепер його підтримує армія, духовенство та національні партії. Пілсудський розганяє сейм і оголошує встановлення режиму під назвою «санація» (що означає оздоровлення еконо¬міки). Незабаром вносяться зміни і до Конституції. Для стабілізації економі¬ки було залучено американський і французький капітали, вдалося стабілізу¬вати грошову одиницю — злотий. Незважаючи на такі дії уряду, економічна криза в Польщі затягнулась аж до 1934 р. Політична ситуація ускладнюється, Пілсудський втрачає вплив, його режим стає авторитарним. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський намагається утримувати позицію рівновіддаленості від Німеччини і більшовицької Росії. Він помер у 1935 p., залишивши своїм політичним наступникам низку нерозв'язаних проблем, у т. ч. й проблему українців у Польщі. Однак авторитет Ю. Пілсудського і в міжвоєнній Поль¬щі, і в сучасній є дуже високим.

22.П'ята республіка у Франції. Політика Шарля де Голля.За час існування Четвертої республіки (1946-1958 рр.) змінилося 25 ка-бінетів міністрів. З другої половини 50-х рр. Франція перебувала у стані гос¬трої політичної кризи. Правляча верхівка країни намагалася запобігти оста¬точному розпадові імперії. Зазнавши поразки в «брудній війні» у В'єтнамі, Франція розв'язала у 1954 р. колоніальну війну в Алжирі.Із 9 млн населення цієї території на півночі Африки 1 млн становили французи, яким належали кращі землі. За статусом Алжир був не колонією, а заморським департаментом. Алжирські французи були категорично проти надання країні незалежності. У травні 1958 р. там спалахнув заколот реакцій¬ного офіцерства, яке вимагало встановлення у Франції «сильної влади».У цих складних умовах більшістю голосів Національні збори 1 черв¬ня 1958 р. затвердилиШарля де Голля главою уряду. У поданій Націона¬льним зборам програмній декларації він вимагав для уряду надзвичайних повноважень, щоб опрацювати нову Конституцію. На другий день уряд отримав надзвичайні повноваження, а Національні збори були розпущені. Четверта республіка перестала існувати.4 вересня 1958 р. уряд обнародував нову конституцію. Якщо конститу¬ція Четвертої республіки утверджувала парламентську республіку, то Кон¬ституція 1958 р. —президентську республіку. Нова конституція надава¬ла широкі повноваження президенту, який обирався парламентом, тобто непрямим голосуванням, терміном на 7 років (з 1962 р. вибори стали прямими). Таким чином, президент став незалежним від парламенту. Він— глава держави, головнокомандуючий, призначає прем'єр-мі¬ністра, вищих військових та цивільних осіб, підписує закони, може пове¬ртати їх на повторний розгляд, розпускає Національні збори, згідно зі статтею 16 оголошує надзвичайний стан і бере всю повнотувлади в свої руки. Парламент — Національні збори та сенат — не може змістити Президента.На референдумі 28 вересня 1958 р. 79% французів схвалили нову конституцію. На результати референдуму вплинули такі фактори, як розчарування мас у режимі Четвертої республіки, а також авторитет де Голля. У Франції встановилася П'ята республіка.У внутрішній політиці уряд узяв курс на стабілізацію фінансової си¬стеми і підвищення конкурентоспроможності французької промисловості та сільського господарства. З цією метою було проведено девальвацію франка, випущено акції внутрішньої позики, яка дала змогу створити стабілізацій¬ний фонд і викупити на міжнародних ринках 150 т золота. Під приводом боротьби з інфляцією уряд збільшив податки, підвищив тарифи на газ, електроенергію, транспорт. Було створено спеціальний комітет експертів-економістів, які розробляли радикальні заходи регулювання економіки.У сфері зовнішньої політики уряд де Голля також здійснив певні зміни. Він зайняв реалістичнішу позицію щодо національно-визвольного руху в колоніях. У 1960 р. уряд визнав незалежність 14 французьких коло¬ній в Африці, які оголосили про свою самостійність.Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала про¬блема Алжиру. Надії колоніалістів не справдилися. Де Голль й раніше ро¬зумів, що утримати Алжир неможливо, і в 1959 р. вперше заявив: «Алжир — алжирський». Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру, перемістилися у Францію. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти підняли заколот і зробили спробу захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні 1960 р. послав в Алжир надійні війська — і заколотники здалися. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів у Евіані французька сторона визнала неза¬лежність Алжиру. У зовнішній політиці де Голль проводить незалежний курс. Прак¬тичні заходи в цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966-J967 pp., лікві¬дація військових баз НАТО на територіїФранції, визнання в 1959 р. кордо¬ну по Одеру - Нейсе, визнання в 1964 р. комуністичного Китаю, негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітниц¬тва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку більш ніж холодно були зустрінуті в країнах Заходу, особливо в США та Англії.

23.Політика «умиротворення» агресора напередодні Другої світової війни, її наслідки.
Посилення гітлерівської Німеччини західні країни (передусім Англія й Франція) сподівалися використати для противаги СРСР і протидії поширен¬ню впливу комуністів у Європі. У Гітлера жбули свої плани — він праг¬нув світового панування. Для цього Німеччині необхідно було створити потужну військову промисловість і армію з наступальними типами озбро¬єнь — тобто порушити умови Версальського договору. У 1933 р. Німеччина вийшла з Ліги Націй. Наступного року було при¬йнято рішення про створення військової авіації. У 1935 р. в Німеччині введено загальну військову повинність. У 1936 р. вермахт вступив у промисловий район — демілітаризовану Рейнську зону. Усі ці кроки Німеччини були пря¬мими порушеннями умов Версальського договору. Однак ні Англія, ні Фран¬ція не вчинили опору, обмежившись осудом цих дій. Така позиція великих країн одержала згодом назву «політики умиротворення»
З 1938 р. Гітлер, зміцнивши свої позиції, приступає до другого етапу своєї зовнішньополітичної програми — перегляду (ревізії) кордонів з метою включення до складу Німеччини всіх населених німцями регіонів.
Керівництво Німеччини приймає рішення про аншлюс (приєднання) Авс¬трії. Загарбницькій політиці агресора не чинили перешкод ні США, ні Англія. 12 березня 1938 р. німецькі війська за підтримки австрійських нацистів окупували Австрію. Наступного дня канцлер, австрійський фашист Зейс-Інкварт, проголосив «возз'єднання Австрії з Німецькою імперією».
Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина. Піс¬ля аншлюсу Австрії Німеччина зажадала від Чехословацького уряду передати їй Судетську область, де проживало чимало німців. 13 вересня судетські фаши¬сти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина пригрозила Чехосло-ваччині розправою. Однак співвідношення сил було не на користь німців. Че¬хословаччина мала добре озброєну й підготовлену армію із 45 дивізій. До того ж радянський уряд запропонував їй (відповідно до договору 1935 р. про взає¬модопомогу) всебічну підтримку. Але під час мюнхенської зустрічі Гітлера з главами урядів Англії (Н. Чемберленом), Франції (Е. Даладьє) та Італії (Б. Муссоліні) він заявив, шо Судетська область — остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехословаць¬кому урядові про негайне передання Німеччині ряду територій Чехословаччи-ни розчистили шлях до Мюнхенської угоди, укладеної за спиною Чехосло-ваччини главами урядів чотирьох держав 29-30 вересня 1938 р. Наслідком цієї угоди було рішення про відторгнення від Чехословаччини на користь Ні¬меччини всіх прикордонних західних і північно-західних районів. У Чехосло¬ваччини забрали 20% території, де проживало 25% населення і було майже 50% потужностей важкої промисловості.
Таким чином, за рахунок Чехословаччини уряди Франції й Великої Бри¬танії прагнули задовольнити загарбницькі апетити Гітлера й «умиротворити» його. Це була недалекоглядна політика, яка привела до посилення еко¬номічних, військових і людських ресурсів агресора.
30 вересня Чемберлен і Гітлер підписали англо-німецьку декларацію про ненапад. Аналогічну німецько-французьку декларацію було підписано 6 груд¬ня. Фактично це були пакти про ненапад між Англією і Францією, з одного боку, і Німеччиною — з іншого. Але остання не збиралась їх виконувати.
У березні 1939 р. німецькі війська окупували всю Чехословаччину, а у квітні Італія захопила Албанію. Агресори не приховували своїх загарбниць¬ких намірів і щодо Польщі, Румунії та Греції. Політика «умиротворення» й потурання агресорам зазнала краху.

24.Міжнародний тероризм на сучасному етапі.
11 вересня 2001 р. два пасажирські літаки, захоплені терористами, врізалися у будівлі-близнюки Міжнародного торгового центру у Нью-Йорку. Обидві вежі — будівлі заввишки 410 м — були зруйновані. Трохи пізніше ще один літак упав на західне крило будівлі Пентагону у Вашингтоні. Біля приміщення Конгресу США вибухнув начинений вибухівкою автомо¬біль. Приблизно у цей же час упав літак у Пітсбурзі, штат Пенсільванія.Ця атака була не тільки проти США, але й проти світової ринкової економіки, проти усієї західної цивілізації як такої. Похитнувся курс дола¬ра, що негативно відбилося на економіці багатьох країн, різко зросла, а піз¬ніше впала ціна на нафту. Однак не варто вважати, що вододіл у цьому конф¬лікті проходить між Північчю та Півднем, європейською та азіатською циві¬лізаціями, він проходить між тими, хто визнає загальнолюдські цінності і тими, для кого це — безглузда балаканина. Адже, поруч із близькосхідними терористичними організаціями, такими як «Аль-Каїда» (на чолі з Осамом Бен Ладеном), палестинськими «Ісламський джихад» та «Халас», підтримуваною Іраном «Хезбалла», терористичні організації існують в Європі — Ірландська революційна армія (IPА), у Латинській Америці, зокрема в Колумбії. В опуб¬лікованому 5 жовтня 2001 р. Державним департаментом США списку інозе¬мних терористичних організацій нараховується 28 угрупувань. Одна з них — Ісламський рух Узбекистану — базується в СНД.Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом» (1979 р.) визначає тероризм як застосування недержавного насильства або загрози насиль¬ства з метою посіяти паніку в суспільстві і добитись політичних змін.Терористичні акти в США стали початком нової доби тероризму. Ос¬новною тенденцією в тероризмі стало переорієнтування терористів із ненависті до політичних режимів, їхніх лідерів і боротьби з ними на етнонаціональний і релігійний тероризм. Ще однією характерною рисою тероризму нової доби є використання у своїх нападах науково-технічних досягнень, що призводять до принципово інших масштабів руйнації і кількості людських жертв. Якщо раніше у найгучніших терористичних актах гинуло до сотні людей, то в США 11 вересня 2001 р. загинуло близько 5 тис. осіб. Терористичні акти нової доби дово¬лі складні з технічної точки зору, вимагають спеціальної фахової підготовки, що свідчить про якісно новий рівень організації терористичних актів.Ще у 1995 р. в токійському метро японська секта Аум Сінрікьо застосувала бойову отруйну речовину «зарин», що засвідчило можливість доступу чи виго¬товлення та практичного використання зброї масового знищення (ЗМЗ). Листи зі спорами сибірки, що були виявлені в США в 2001 p., — це приклад імовірного масштабного застосування терористами ЗМЗ. Найстрашніший прояв терориз¬му— підрив ядерних боєприпасів або теракта на атомних станціях із низки гіпотетичних загроз перейшли в стадію можливих явищ. Експерти попереджа¬ють — ядерна загроза з боку терористів, як ніколи, реальна. Коли й де чекають їхню атаку? Відповіді немає. Просто потрібно бути готовим передусім тим краї¬нам світу, які мають атомні електростанції. До них належить і Україна.Світ прийшов до розуміння: тероризм створює загрозу завжди і скрізь. Віднині людина, незалежно від її національності, кольору шкіри, віровизнання в жодному куточку світу не може почуватися в безпеці. Жодна країна (навіть наймогутніша) не в змозі захистити себе від терактів. Це вказує на те, наскільки світ є незахищеним перед тероризмом і підтвер¬джує, що цю проблему потрібно всім країнам вирішувати спільно. У жодно¬му разі не можна давати терористам відчути, що вони здатні поставити на коліна весь світ. Для цього слід шукати шляхів більш ефективної співпраці різних країн на рівні спецслужб. Завдання заборони міжнародного терори¬зму має об'єднати весь цивілізований світ. Прикладом цього стало ство¬рення міжнародної антитерористичної коаліції на чолі з США. Більш ніж 100 країн світу задекларували свою підтримку в боротьбі з тероризмом.

25.Громадянська війна в Іспанії 1936-1939 рр. Ставлення великих держав до цього конфлікту.
12 квітня 1931 р. в Іспанії відбулися муніципальні вибори. Перемогли прихильники республіки. Король Альфонс XIII втік з країни. 14 квітня 1931 р. в Іспанії було проголошено республіку. До влади прийшов тимча¬совий уряд на чолі з А. Саморою. Незабаром А. Самору обрали президентом. У країні була прийнята демократична конституція. Церкву відокремили від держави. Уряд почав проводити аграрні реформи.
Починаючи з 1933 р., в Іспанії різко активізувалися профашистські си¬ли, які були пов'язані з італійськими та німецькими фашистами. У 1933 р. Хосе Антоніо, син відомого генерала Прімо де Рівери, утворив фашистську організацію — Іспанську фалангу. У жовтні 1934 р. до складу уряду було введено трьох представників профашистських організацій. На знак протесту ліві партії організували по всій країні страйки і демонстрації робітників.
В Астурії відбулися збройні сутички з поліцією, а в Каталонії націоналіс¬ти проголосили створення республіки. За наказом уряду марокканські частини генерала Франсіско Франко жорстоко розправилися з демонстрантами й страй¬карями. Повстання в Астурії і Каталонії було придушене. У відповідь на репре¬сії ліві партії і республіканці 15 січня 1936 р. уклали пакт про створення Народного фронту, який об'єднав різні політичні сили. Народний фронт ви¬ступив за відновлення демократичних свобод, підвищення заробітної плати, проведення амністії для політичних в'язнів тощо. 16 лютого 1936 р. блок партій Народного фронту здобув більше половини місць у кортесах. На зміну центристському уряду прийшов уряд лівих республіканців, який очолив Мануель Асанья. Перемога Народного фронту в Іспанії мала важливе міжнаро¬дне значення. Це була перемога демократії, здійснена конституційним шляхом. Навесні 1936 р. М. Асанью було обрано президентом, а посаду прем'єр-міністра посів лівий республіканець Касарес Кірога. Його уряд амністував політичних в'язнів, розпустив ряд реакційних організацій, застосував репресії до 6 тисяч фашистів. Було відновлено автономію Каталонії, запроваджено соціальне законодавство. Майже 100 тис. селян отримали 750 тис. га землі. Проте реформи відбувалися повільно, найболючіші питання (аграрне, робітни¬че та національне) програми Народного фронту не були повністю реалізовані.
Цим скористалися генерали профашистської орієнтації, які підготували за¬колот. Очолив його Ф. Франко. 8 липня 1936 р. заколотники передали в ефір: «Над всією Іспанією — безхмарне небо». Це був сигнал до дії. Заколот розпочав¬ся 17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко. Наступного дня заколот поширився на інші райони Іспанії. На бік заколотників перейшло 80% складу іспанської армії, але авіація і флот залишились вірними республіці. У країні почалась гро¬мадянська війна. У заколотників відразу виникли проблеми: Х.-А. Прімо де Рівера був заарештований і страчений. Франко з марокканськими військами був блокований республіканським флотом у Марокко. Заколотові загрожувала пора¬зка. Але тоді на допомогу франкістам прийшли Італія і Німеччина, які перекину¬ли Марокканську армію в Іспанію і надали заколотникам зброю. Згодом 200 тис. італійських та німецьких військ взяли участь у війні на боці франкістів.
Франкісти висунули гасло: «Єдина країна, єдина держава, єдиний вождь». Генерала Франко почали називати каудільо, тобто вождь. На територіях, завойо¬ваних військами Франко, встановлювався жорстокий диктаторський режим.
Франція й Англія оголосили про своє невтручання в іспанські спра¬ви. Невдовзі до них приєдналися ще 27 країн Європи, тоді як Німеччина та Італія й надалі постачали франкістів зброєю й військовою силою. Глава рес¬публіканського уряду соціаліст Ларго Кабальєро звернувся до Радянського Сокізу за підтримкою. Керівництво СРСР направило республіканцямвелику кількість зброї, військового спорядження і кілька сотень радників. На заклик комуністів і соціалістів до Іспанії поїхали 42 тисячі волонтерів із багатьох країн світу, що вливалися в лави республіканської армії.
Франкісти розпочали рішучий наступ чотирма колонами на Мадрид. У сто¬лиці, в тилу республіканців, діяли збройні загони прихильників Франко — «п'ята колона», які влаштовували диверсії, провокації, вбивства, допомагаючи фашистам.
З вересня 1936 p. республіканський уряд на чолі з Л. Кабальєро провів ці¬лий ряд реформ. На контрольованій ним території було ліквідоване поміщицьке землеволодіння, землю передано селянам, націоналізовано велику промисло¬вість. Каталонці і баски отримали автономію. Але політичний режим поступово еволюціонував у бік відходу від демократії, захист якої був головною метою війни. Це частково обумовлювалося воєнним часом. Але головною причиною еволюції стало зростання впливу комуністів, які спирались на підтримку СРСР.
У 1936-1937 рр. основні бойові дії точились навколо Мадриду, але всі на¬ступи франкістів були відбиті. Не допомогла їм і «п'ята колона» у самій столиці. Після невдалої спроби взяти Мадрид франкістами Німеччина та Італія відкрито почали інтервенцію: в країну були направлені німецькі та. італійські війська. Спроба італійського корпусу нанести удар з північного заходу по військах рес¬публіканців, які обороняли Мадрид, була невдалою. Під містечком Гвадалахара у березні 1937 р. італійський корпус було розгромлено.
Проте згодом Франко разом з військами Німеччини та Італії почав тіснити загони іспанських республіканців та інтернаціоналістів. Республіка вела нерівну боротьбу. Перевага була на боці франкістів. У результаті вдалих боїв вони завою¬вали Басконію, Астурію і прорвавши арагонський фронт, вийшли до Середземного моря. Республіканську оборону було зламано. Ситуація стала критичною, хоча республіканці мужньо стримували натиск фашистських військ. Після важких, виснажливих боїв тисячі захисників республіки відступили до Франції.
У квітні 1938 р. армії франкістів вдалось відокремити Каталонію від решти території республіки. Спроба армії республіканців розірвати блокаду, здійснивши досить вдалий наступ у липні 1938 р., не вдалась. І на початку 1939 р. Каталонія була захоплена. Тим самим райони, конт¬рольовані республіканцями, були відрізані від Франції.
27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні відносини з республіканським урядом і визнали уряд Франко. Опинившись у міжнарод¬ній ізоляції (СРСР майже припинив постачання зброї, у 1938 р. з Іспанії були виведені інтернаціональні бригади), 6 березня 1939 р. командуючий оборо¬ною Мадриду полковник Касадо здійснив переворот, повалив республікансь¬кий уряд і вступив у переговори з Франко. Спроба комуністів підняти повс¬тання була придушена. На територію, контрольовану республіканцями, всту¬пили франкістські війська.В Іспанії було встановлено профашистську диктатуру генерала Франко (березень 1939 р. - листопад 1975 p.). Франкі-сти починають проводити репресії проти своїх противників.Громадянська війна в Іспанії спричинила великі втрати серед її народу. Під час бойових дій загинуло понад 1 млн осіб, 500 тис. залишили країну. Економіка країни на довгі роки була підірвана, життєвий рівень іспанського народу опустився до найнижчого показника у Європі.
Народний фронт в Іспанії був формою боротьби з фашизмом, але не став його альтернативою.

26.Інтеграційні процеси в сучасній Європі. Місце України в загальноєвропейському процесі.
Першою віхою на шляху до європейської інтеграції було утворення в 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі, членами якого стали Італія, Франція, ФРН та країни Бенілюксу.
У 1957 р. ці ж країни підписали договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, з 1992 р. Європейський Союз (ЄС)). Пізніше членами ЄЕС або «Спільного ринку» стали Велика Британія, Данія, Ірландія (1973 р.), Греція (1981р.), Португалія та Іспанія (1986 p.), Австрія, Швеція та Фінляндія (1995 p.). Мета організації— поступове усунення всіх обмежень між країнами-учасницями, створення умов для вільного пересування осіб, капіталів, послуг. Передбача¬лось також зближення законодавства учасників, уніфікація податкових сис¬тем.
Головна причина інтеграції— настійна вимога поглиблення проце¬су міжнародного поділу праці.
Основу інтеграції заклали вищий етап розвитку науково-технічної револю¬ції, становлення та зміцнення прав людини як державного й суспільного пріори¬тету. Інтеграційний процес починається там, де постають певні об'єктивні умови. У Західній Європі існувала готовність партнерів до багатостороннього співробіт¬ництва, наявність добре відпрацьованої системи економічної свободи та вільного підприємництва, а демократія стала нормою всіх сфер життя. Непорушним зако¬ном інтеграції є повага до національно-державних інтересів кожної країни-учасниці. Без цих складових кожна інтеграція виявилася б фікцією. Крім усього іншого, європейська інтеграція була викликана переливанням через національні кордони багатої товарної маси, що об'єктивно вело до руйнування митних кор¬донів. Щоб поглиблювати розвиток економіки, необхідно було зняти митні бар'єри. Це стало аксіомою для країн-учасниць.
«Спільний ринок» став найбільш процвітаючим та життєздатним утво¬ренням у Європі.
Спроби інтегрувати соціалістичні країни Східної Європи за допомогою Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) призвели до утворення наддержав¬ної економічної структури, яка з нормальною інтеграцією не мала нічого спільного.
У другій половині 80-х - на початку 90-х років процес західноєвропей¬ської інтеграції поглибився. Це було свідченням того, що знайдено оптима¬льний варіант не тільки прискорення економічного розвитку демократичних держав, але й політичного регулювання назрілих проблем країн-учасниць «Спільного ринку». У 1987 р. набрав чинності Єдиний європейський акт, який передбачав формування єдиного внутрішнього ринку, основаного на «чотирьох свободах» — вільному пересуванні товарів, капіталів, послуг, а також громадян.
Новий важливий імпульс інтеграційного процесу було дано в лютому 1992 р. 12 країн-учасниць «Спільного ринку» уклали в Маастріхті (Нідерлан¬ди) договір про Європейський Союз (ЄС), який охоплював весь комплекс відносин між ними. До кінця 1992 р. були завершені заходи зі створення єдиного внутрішнього ринку. З 1 січня 1993 р. в рамках ЄС стали практично вільно переміщатися товари, послуги і капітали. Країни— члени ЄС, що уклали Шенгенську угоду (Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Італія, Іспанія та Португалія) також допускають переміщення через свої кордони громадян. Інші, побоюючись притоку емігрантів з країн, які не входять до ЄС, і зростання злочинності, зберегли поки що прикордонний режим.
На пострадянському просторі залишались відсутніми об'єктивні умови для розвитку інтеграційного процесу. У цьому чи не головна причина відста¬вання від Західної Європи. Інтеграція — це в першу чергу приватна влас¬ність, ринок, соціальний характер економіки, глибокий демократизм суспіль¬ства та всіх його структур, високий рівень виробництва тощо. Нічого цього на просторах СНД ще не існує. Політична, насильна інтеграція здатна при¬звести лише до нового імперського утворення, Чи не тому всі рішення СНД приречені на холості оберти.
Органом політичної інтеграції Європи стала Рада Європи (РЄ). Рада Європи є найстарішою всеєвропейською політичною установою. Вона була заснована ще в 1949 році з метою захисту прав людини і парламе¬нтаризму, утвердження в державах-членах верховенства права. Крім того, Рада Європи вважає своїм завданням створення загальноєвропейських стан¬дартів соціального та юридичного захисту людей, відповідне впровадження їх в окремих країнах і, нарешті, захист і поширення як загально-культурних цінностей, так і етно-національної самобутності окремих народів. Сьогодні Рада Європи об'єднує 39 країн, з них 15 — це країни колишнього соцтабору, у тому числі й Україна.
Україна, подавши заяву на вступ до Ради Європи 14 листопада 1992 p., вступила до неї 9 листопада 1995 p., підписавши Статут Ради Європи та Європейську конвенцію з прав людини і стала тридцять сьо¬мим членом РЄ.
Вступивши до РЄ, Україна зобов'язалась реформувати правову систему, систему місцевої влади і, нарешті, відмінити смертну кару.
Українську парламентську делегацію, що бере участь в роботі міжпар¬ламентської асамблеї (МПА), очолив Борис Олійник. На засіданнях МПА виступали Президент України Л. Кучма, колишні голова Верховної Ради О. Мороз, міністр закордонних справ Г. Удовенко та міністри юстиції С Головатий і С. Станік. 78
У своїй роботі РЄ керується такими документами, як Статут Ради Євро¬пи, Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція з прав людини, Римська конвенція про захист національних меншин, Європейська хартія місцевого самоврядування, Європейська культурна конвенція та ін.

27.РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ В ЖОВТНІ 1917 РОКУ.
4 (17) березня 1917 російський Імператор Микола II зрікся престолу. Влада в Російській імперії перейшла до Тимчасового уряду.
Тимчасовий уряд переживав часті кризи, склад кабінету міністрів кілька разів змінювався. До кінця літа 1917 року більшість уряду складали представники лівих партій. Очолював уряд О. Ф. Керенський — член партії есерів. Крім того, в Петрограді був сильний вплив Ради робочих і солдатських депутатів, що знаходилися в опозиції уряду. У березні-квітні 1917 із заслань і еміграції до Петрограду повернулася велика кількість політиків ультралівого напряму, у тому числі: В. І. Ленін, Л. Д. Троцький та інші. На думку деяких дослідників повернення фракції Леніна зі Швейцарії до Росії було спеціальною операцією німецького Генерального штабу, направленій на підривання стабільності в Росії[1].Впродовж 1917 року на всій території Російської Імперії наростала анархія. Після відміни страти на фронті різко впала дисципліна. За офіційними даними до вересня 1917 року число дезертирівдосягло 2 млн чоловік[2][3]. У селі наростали пограбування і захоплення приватних земель.У ході Московської Державної наради в серпні 1917 року було прийнято рішення навести лад, спираючись на армію. Проте спроба головнокомандуючого російською армією генералаЛ. Г. Корнілова взяти ситуацію під контроль закінчилася невдачею (28 — 30 серпня 1917): відісланий з фронту до Петрограду корпус під командуванням генерала Кримова мети не досяг, а сам генерал Кримов застрелився. Корнілов був заарештований, головнокомандувачем російською армією був призначений генерал М. В. АлексєєвДо осені 1917 року в Петрограді значно посилився вплив Ради, тон в якому задавали більшовики. На чолі Ради став випущений в серпні з в'язниці Л. Д. Троцький[4].Фактично нічого не заважало Раді узяти владу в Петрограді в будь-який момент, але більшість лідерів більшовиків на це не наважувались.Дискусія про можливість перевороту навіть вилилася на сторінки преси (стаття Зіновьева іКаменева в газеті Горького «Нове життя»). За захоплення влади стояв лише Ленін і невелика група Роль гарнізону Восени 1917 року військовий гарнізон Петрограду налічував близько 60 тис.[6]. Всі полки старої гвардії були відправлені на фронт на самому початку війни, і в 1917 гарнізон Петрограду складався із запасних, покликаних під час війни. Частини гарнізону не бажали вирушати на фронт і знаходилися під великим впливом більшовиків[6]. Саме гарнізон зіграв велику роль в лютневій революції і він же захистив Петроград від військ Корнілова в серпні 1917. Було очевидно, що доля перевороту також повністю залежатиме від поведінки гарнізону. В жовтні 1917 уряд вирішив відправити гарнізон на фронт і замінити його надійними частинами[6]. Ці плани викликали хвилювання в гарнізоні. Рада Петрограду також побоювалася відправлення гарнізону на фронт і для протидії цим планам створила структуру, пізніше названу Військово-революційним комітетом (ВРК). Розвиток протистояння Ради і уряду і привів до падіння Тимчасового уряду в кінці жовтня. З липня 1917 посаду московського міського голови займав есер В. В. Руднєв. Отримавши звістку про озброєне повстання в Петрограді, Руднєв скликав екстрене засідання міської Думи, де заявив, що Дума — єдина законна влада в Москві, і не стане підкорятися Радам. Для боротьби з більшовиками був створений Комітет суспільної безпеки на чолі з Руднєвим.З 28 жовтня по 2 листопада в Москві йшли запеклі вуличні бої між Військово-революційним комітетомбільшовиків і Комітетом Суспільної Безпеки міської Думи. На боці Комітету Безпеки виступили, в основному, юнкери військових училищ та офіцери, на боці більшовиків — частини московського гарнізону, загони озброєних робітників і прибулий з Петрограду загін матросів. 2 листопада було поміщено перемир'я — білі здалися. Комітет Суспільної Безпеки з договору скасовувався, Біла Гвардіяроззброювалася і розпускалася, полонені з обох боків відпускалися, всяка стрілянина припинялася. Потім обидві сторони ховали своїх загиблих.У поразці білих значну роль зіграла перевага червоних в артилерії. У тому числі, з Воробйових гір поКремлю, де займав оборону загін юнкерів і офіцерів, вели вогонь гармати 7-го Українського важкогоартилерійського дивізіону
Жовтнева революція (повна офіційна назва в СРСР - Велика Жовтнева соціалістична революція, інші назви: Жовтневий переворот, більшовицький переворот, третя російська революція) - одне з найбільших політичних подій в XX столітті, що вплинуло на його подальший хід, етап російської революції, що стався в Росіїв жовтні 1917. У результаті Жовтневої революції було повалено Тимчасовий уряд і до влади прийшов уряд, сформований II Всеросійським з'їздом Рад, абсолютна більшість делегатів якого склали більшовики - Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) і їх союзники ліві есери, підтримані також деякими національними організаціями, невеликою частиною меншовиків-інтернаціоналістів, і деякими анархістами. У листопаді новий уряд було підтримано також більшістю Надзвичайного З'їзду селянських депутатів.
Тимчасовий уряд був повалений в ході збройного повстання 25-26 жовтня (7 - 8 листопада за новим стилем), головними організаторами якого були В. І. Ленін, Л. Д. Троцький, Я. М. Свердлов та ін Безпосереднє керівництво повстанням здійснював Військово-революційний комітет Петроградської Ради, до якого входили також ліві есери.
Існує широкий спектр оцінок Жовтневої революції: для одних це національна катастрофа, яка призвела доГромадянської війни, відставання від інших сучасних держав і встановлення в Росії тоталітарної системиправління (або, навпаки, до загибелі Великої Росії як імперії), для інших - найбільше прогресивне подія в історії людства, яке справило величезний вплив на весь світ, а Росії дозволило обрати некапіталістичну шлях розвитку, ліквідувати феодальні пережитки і безпосередньо в 1917 році швидше врятувало її від катастрофи [1]. Між цими крайніми точками зору є і широкий спектр проміжних. З цією подією також пов'язано багато історичних міфів.

28.Кримська (Ялтинська) та Берлінська (Потсдамська) конференції. Підсумки війни в Європі.
4-11 лютого 1945 р. «велика трійка» зібралась в Ялті у тому ж складі, що й у Тегерані. Ця зустріч стала кульмінаційною в розвитку відносин між Сталіним, Рузвельтом і Черчіллем. Атмосфера майбутньої перемоги немовби відсувала на другий план розбіжності і прагнення кожної із сторін зміцнити своє становище у післявоєнному світі.
Конференція передбачала вироблення плану остаточного розгрому фашистської Німеччини і визначення основ післявоєнного влаштування світу. Союзники домовилися розділити Німеччину на окупаційні зони, в яких верховну владу будуть здійснювати відповідно СРСР, США та Англія. Для розв'язання загально-німецьких питань було створено Верховний контрольний орган, пізніше перейменований на Контрольну раду.
З багатьох питань вдалося досягнути реальних домовленостей. Серед них— погодження принципів беззастережної капітуляції гітлерівської Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат гітлерівського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою військовою промисловістю, покарання воєнних злочинців.
Делегація СРСР заявила про потребу й необхідність відшкодування збитків, завданих Німеччиною. Загальна сума репарацій становила 20 млрд доларів. На конференції було досягнуто домовленості про створення у Москві міжсоюзної Комісії з питань репарацій.
Конференція прийняла Декларацію про звільнення Європи, за якою СРСР, США та Англія зобов'язувалися проводити узгоджену політику щодо розв'язання політичних і економічних проблем держав, які будуть звільнені від фашизму, відповідно до принципів демократії.
Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати Організацію Об'єднаних Націй. Для прийняття статуту ООН сторони погодилися скликати конференцію в Сан-Франциско.
Було розв'язано і питання про участь Радянського Союзу в війні з Японією. Рузвельт вважав, що це необхідно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому Сході. Саме тому він не заперечував проти пропозиції Сталіна зафіксувати у спеціальному документі повернення СРСР після перемоги над Японією Південного Сахаліну, Курильських островів, відновлення права на Порт-Артур як військово-морської бази СРСР, забезпечення інтересів Радянського Союзу в порту Дайрен на території Китаю. Було погоджено й інші далекосхідні проблеми.
Відбувалися і гострі дискусії. Не було до кінця погоджено питання про післявоєнні зони окупації Німеччини, про репарації на користь переможців. Радянська сторона запропонувала стягувати репарації не грошима, а натурою — одночасним вилученням устаткування підприємств, суден, рухомого складу залізниць, товарними поставками протягом десяти років. У цьому питанні Сталіна підтримав Рузвельт, який підкреслював необхідність задовольнити вимоги СРСР.
Черчілль, говорячи про складності компенсації Радянському Союзові його величезних втрат, фактично гальмував розв'язання цієї проблеми. Та все ж вдалося домовитись про створення репараційної комісії.
Найбільш складними були дискусії з польських проблем. Якщо питання про кордони Польщі з СРСР було в принципі розв'язане — кордон повинен проходити по «лінії Керзона» з деякими відхиленнями на користь Польщі, щодо західного кордону було сказано лише в загальній формі: «Польща повинна дістати істотне прирощення на півночі і на заході». Питання з польським урядом остаточно вирішити не вдалось. Зрештою його було відкладено, а в декларації «Про Польщу» говорилось, що «діючий нині в Польщі Тимчасовий уряд повинен бути реорганізований на більш широкій демократичній основі з включенням демократичних діячів із самої Польщі і поляків з-за кордону».
25 квітня на Ельбі відбулася зустріч військ союзників, після чого розпочався штурм Берліна. Уніч з 8 на 9 травня представники німецького командування підписали акт про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. Верховна влада на німецькій території перейшла до уряду союзних держав.
Після завершення війни у Європі 17 липня - 2 серпня 1945 р. відбулася Потсдамська конференція «великої трійки». Делегацію СРСР очолював Й. Сталін, США представляв президент Г. Трумен, а Велику Британію — прем'єр-міністр К. Еттлі. Черчілль був відкликаний у зв'язку з поразкою консерваторів на виборах. На конференції було розв'язано питання про майбутнє Німеччини, де мали бути проведені денацифікація, демілітаризація, декартелізація та демократизація. Для суду над головними воєнними злочинцями створювався Міжнародний військовий трибунал.
Була прийнята система чотиристоронньої окупації Німеччини: СРСР, США, Великою Британією та Францією; визначено нові польські кордони на заході та сході; розв'язані питання про передачу СРСР Кенігсбергу й області; про поділ флоту Німеччини союзниками; про передачу військових злочинців Міжнародному військовому трибуналові; про заснування Ради міністрів закордонних справ, яка мала підготувати проекти мирних угод з Німеччиною та її союзниками.
Щодо майбутнього Німеччини, то конференція вирішила залишити її як єдину державу. Малося на увазі в майбутньому провести в країні загальні вибори і підписати з Німеччиною мирний договір. До цього часу владні функції мала здійснювати окупаційна адміністрація. Відповідно на чотири сектори було поділено Берлін.
На конференції розглядалися також проблеми репарацій. Із загальної суми в 20 млрд доларів 50% повинен був отримати Радянський Союз. Вирішено було компенсувати її за рахунок промислового устаткування, що вивозилося із Німеччини до СРСР. Домовилися і про взаємну репатріацію військовополонених, які опинилися в різних зонах.
Таким чином, на конференції були закладені основи для післявоєнного розвитку не тільки країн Європи, а й усього світу.

29.Радянсько-німецький пакт про ненапад від 23 серпня 1939 р. та таємний додатковий протокол до нього.
Версальсько-Вашингтонська система договорів, підписаних після Пер¬шої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загального миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззброєння. Було створено міжнародну організацію — Лігу Націй, що повинна була контролювати до¬тримання міжнародних норм.
У 1930-х рр. політика Німеччини, Італії та Японії, які уклали «антико-мінтернівський пакт», стає агресивною. Великі держави (Англія і Франція) проводили політику «невтручання» і «умиротворення» агресора.
Лідери Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції у вересні 1938 р. уклали мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. У березні 1939 р. Ні¬меччина окупувала Чехію, а Угорщина — Закарпаття. Таким чином, Німеч¬чина поширювала свій вплив на Схід. За цих умов радянський уряд пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.
Визначивши наступною жертвою Польщу і остерігаючись при цьому війни на два фронти, Берлін також був зацікавлений у нейтралітеті, а ще краще — в союзі з Москвою.
23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як «пакт Молотова - Ріббентропа». Він був розрахований на 10 років. Важливим додатком до пакту був таємний протокол про поділ Європи на «сфери життєвих інтересів» між двома державами.
Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося пра задоволення територіальних апетитів обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1914 р. Секретний протокол передбачав поділ Польщі на сфери впливу та територіа¬льні приєднання до Німеччини та СРСР, введення Радянським Союзом своїх військ у західноукраїнські землі після початку німецької окупації Польщі. Радянська територія окупації східних територій Польщі передбачалася вздовж річок Нарва - Вісла - Сян.
Наслідком Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту «Молотова - Ріббент¬ропа» був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Незважаючи на героїчний опір окремих частин польської армії, німецькі війська швидко просувалися на схід.
17 вересня 1939 р. розпочався наступ радянських військ проти Польщі, на¬званий офіційною радянською пропагандою «визвольним походом» Червоної Армії у Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня польський уряд та голо¬вне командування виїхали за межі країни, наказавши військам не вступати в сути¬чки з Червоною Армією. Вже 22 вересня радянські війська ввійшли до Львова.
28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років як сам факт укладення такого договору, так і його зміст становили одну з найбі¬льших державних таємниць СРСР. Новий договір, уточнюючи розмежуваль¬ну лінію між цими державами по території Польщі, формально підтверджу¬вав включення західноукраїнських і західнобілоруських земель до складу СРСР. Населення Радянського Союзу збільшилося на 12 млн осіб.
У Західній Україні було інспіровано «відновлення» радянської влади. З цією метою організовано вибори (22 жовтня) та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись з проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську, Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР.
У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Руму¬нію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину та Бессара-бію. У складі УРСР було створено дві нові області, Чернівецьку та Ізмаїльсь¬ку, а також проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР (до складу останньої увійшли деякі історично українські землі Подністров'я, які раніше входили до Молдавської АРСР).
Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР та СРСР нова влада розгорнула політику радянізації та розпочала репресії. Однак була реалізована споконвічна мрія українського народу щодо возз'єднання його земель у єдиному державному утворенні.

30.Оздоровлення міжнародних відносин на рубежі 80 — 90-хрр. Закінчення «холодної війни».
Стратегічний паритет, до якого весь післявоєнний період прагнув СРСР, став лише більш високим рівнем «рівноваги жаху», до краю виснажив його господарство, мілітаризував всі сфери життя, відкинув на периферію розвитку соціально-спрямовані галузі промисловості. Ось в таких умовах радянське керівництво стало схилятися до «нового політичного мислення», яке було нічим іншим, як давно забутим нормальним політичним мисленням.
Принци¬пи нового політичного мислення — світ єдиний та взаємозв'язаний, верхо¬венство загальнолюдських принципів над класовими, свобода вибору, відмова від концепції всесвітньої перемоги соціалізму, неможливість розв'язання світо¬вих проблем воєнним шляхом та пошук компромісів, визнання у міжнародній політиці принципу взаємної безпеки— ставали поступовопріоритетами у зовнішній політиці Радянського Союзу, очолюваного М. Горбачовим.
На нові підходи у міжнародних відносинах вплинула і Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 p., яка ще раз засвідчила, що чекає людство у ви¬падку виникнення ядерної війни. Народи всього світу вимагали конкретних кроків на шляху до ядерного роззброєння від двох наймогутніших держав — СРСР та США.
Передусім горбачовське керівництво вирішило відновити діалог із За¬ходом, зупинений у 1979 р. Захід прийняв такий поворот і пішов на переговорні контакти. Була здійснена ціла серія зустрічей «наверху» між Горбачо¬вим та президентом США Р. Рейганом. Повільно і обережно, із зрозумілою недовірою обидві сторони стали зондувати ґрунт для порозуміння. Зустріч у Женеві 1985 р. завершилася усвідомленням того, що ядерна війна не повинна бути розв'язана. У наступних зустрічах (Рейк'явік, жовтень 1986 p.; Вашинг¬тон, грудень 1987 p.; Москва, травень- червень 1988 p.; Нью-Йорк, грудень 1988 р.) була закладена міцна концептуальна та правова основа для роз¬витку порозуміння між СРСР та США з виходом на конкретні рішення, спрямовані на згортання гонки озброєнь.
Новий зовнішньополітичний курс Радянського Союзу мав такі результати:
- уперше була досягнута угода про реальне скорочення ядерного озброєння (грудень 1987 p., Договір між СРСР і США про лікві¬
дацію ракет малої і середньої дальності (від 500 до 5000 км), їх пускових установок та устаткування);
- між СРСР і США була ухвалена угода про 50% скорочення стратегічних наступальних озброєнь (угоду було підписано вже після
розпаду СРСР у червні 1992 p.);
- було розпочато, а через 9 місяців завершено виведення радянських військ з Афганістану (15 травня 1988 р. -лютий 1989 p.);
- з використанням механізму ООН було припинено збройну міжусобну боротьбу в Анголі, Намібії, Камбоджі, Нікарагуа, Мозамбіку;
- у вересні 1990 р. було підписано історичну угоду про об'єднання Німеччини;
- СРСР підтримав бойові дії США у відповідь на агресію Іраку проти Кувейту;
- було розпочато виведення радянських військ із країн Центральної і Південно-Східної Європи, а також припинено диктат щодо
розвитку цих країн (виведення військ завершилося в 1991 p.).
Перемога «нового мислення» у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початок 1990-х рр. завершення періоду «холодної війни» між Заходом і Сходом, періоду розколу і конфронтації. Світове співтовариство стоїть перед можливістю розпочати нову еру в історії світового співтовариства — еру взаєморозуміння, взаємодопомоги, співпраці.
Важливе значення для Європи має ядерна безпека. З розпадом СРСР ядерними державами стали Росія, Україна, Білорусь, Казахстан. Розповзання радянських ядерних арсеналів викликало занепокоєння у країнах західної демократії. Однак усі нові ядерні держави — колишні республіки СРСР — підписалися під Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
На початку грудня 1994 р. на будапештській зустрічі у верхах країн НБСЄ Президенти США та Росії і Прем'єр-міністр Великої Британії підписа-лися під меморандумом про гарантії безпеки Україні, Білорусі та Казахстану.
Після цього Президент України Л. Кучма передав документ про приєднання нашої держави до ДНЯЗ (Алма-Ата та Мінськ зробили це раніше). Напередо¬дні будапештської зустрічі КНР надала Україні гарантію ядерної безпеки. До меморандуму приєдналася і Франція. Таким чином, гарантії безпеки Україні засвідчили всі п'ять країн-членів ядерного клубу.
Колишні країни радянського блоку намагаються вийти зі сфери впливу Росії шляхом поступової інтеграції до ЄС та НАТО. Однак європейці поки що не готові розчинити двері перед усіма охочими. На початку 1994 р. Спо¬лучені Штати запропонували програму у межах НАТО «Партнерство задля миру», що передбачає «попередню примірку» мундира блоку. Керівники НАТО зазначають: усі країни, що прагнуть приєднатися до союзу, повинні мати фінансові зобов'язання повного членства і виконати певні вимоги, серед яких — демократична політична система і Конституція, цивільний міністр оборони, повага прав людини, стандартизація всіх видів озброєння і команд¬них структур. У квітні 1995 р. Україна зголосилася діяти за програмою «Партнерство задля миру».

31.Утворення Чехо-Словаччини. Т. Масарик.
Восени 1918 р. в умовах воєнної поразки Австро-Угорщини під час Першої світової війни розпочалася практична реалізація планів чеських і словацьких політичних кіл щодо утворення чесько-словацької держави. 28 жовтня 1918 р. Празький Національний Комітет у центрі Праги (Вац-лавська площа) у присутності тисяч чехів проголосив утворення Чехосло¬вацької Республіки і заявив про тимчасове взяття на себе функцій вищого органу влади. Того ж дня у Женеві між керівниками двох політичних центрів — празьким Національним комітетом і Тимчасовим чехословацьким урядом розпочалися переговори щодо практичної реалізації накреслених заходів. ЗО жовтня 1918 р. Словацька національна рада прийняла рішен¬ня про приєднання словацьких земель до Чехії у рамках єдиного держав¬ного утворення.13 листопада 1918 р. Національний Комітет у Празі схвалив Тимча¬сову Конституцію, що проголошувала утворення Чехословацької Республі¬ки. 14 листопада 1918 р. Національні збориобрали першим Президентом Т. Масарика, а уряд очолив К. Крамарж.Насамперед були розпущені місцеві національні комітети, проведені зміни адміністративного, поліцейського й судового апаратів, створено центральний держапарат. Міністр оборони В. Клофаг оголосив створення регулярної армії, основу якої склали чехо-словацькі легіонери. Серед інших першочергових реформ уряд у 1918 р. скасував дворянські привілеї й титули, узаконив свободу слова і друку, право на страйк, запровадив 8-годинний робочий день, а також ухвалив закони про державну допомогу безробітним, розширення соціального страхування. Однією з основних була аграрна рефо¬рма — держава отримала право відчуження в громадське користування і передачу малоземельним селянам за викуп земельних володінь, що переви¬щували 150 га орної землі.Кордони республіки були визначені Версальським (1919), Сен-Жерменським (1918) і Тріанонським (1920) мирними договорами. Лідери нової держави за активної підтримки Антанти чи не найкращим чином скориста¬лися наслідками Першої світової війни. їм вдалося не тільки зберегти в цілісності територію історичної Чехії та Моравії, ще й приєднати Словаччину та Закарпат¬тя, а також значну частину власне угорських земель і домогтися в цілому сприя¬тливого для неї вирішення питання Тушинської Сілезії на північних кордонах.Чехословацька держава охоплювала площу 140,4 тис км2, де прожи¬вало 13,6 млн чол. (чехи — 6,8 млн, словаки — 2 млн, німці — 3,1 млн, угор¬ці — 0,7 млн, українці — 0,5 млн, інші національності — 0,5 млн). Понад третину населення республіки становили національні меншини. До складу Чехо-словаччини увійшли четверта частина населення, близько 1/5 частини території Австро-Угорщини і майже 70% усієї промисловості колишньої монархії, яка протягом двох-трьох повоєнних років була повністю відновлена і мала великий експортний потенціал. Проте економічний потенціал різних частин республіки був далеко не однаковим: питома вага зайнятих у промисловості Словаччини була у 2 рази, а в Закарпатті — у 4 рази нижча, ніж у Чехії.Томаш Масарик— учений-філософ, політичний і державний діяч, перший Президент Чехословаччини. Народився у словацько-німецькій ро¬дині. Після Віденського університету — професор філософії у Празькому уні¬верситеті. Був депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни зайняв антиавстрійську позицію і сподівався на розв'язання чеської про-блеми з перемогою Антанти. У 1915 р. організував Чеський комітет у Парижі, пропонував розв'язати національні питання у Центрально-Східній Європі наданням самостійності народам Австро-Угорської імперії й автономії народам Російської імперії. Будучи президентом Чехословаччини (1918-1935), активно впроваджує ідеї гуманної демократії, під керівництвом якої в республіці розпо¬чалося будівництво парламентської держави. Підтримував діяльність українсь¬ких еміграційних кіл у Празі та інших містах. Допоміг відкрити і забезпечив фінансовою підтримкою Український вільний університет, Вищий педагогіч¬ний інститут ім. Драгоманова, Українську господарську академію.

32.Рух Опору в окупованих країнах Європи в роки Другої світової війни.
У загарбаних країнах Європи німецько-фашистське командування вста¬новило так званий«новий порядок», який передбачав територіальний поділ світу, знищення суверенітету незалежних держав, встановлення світового панування.Нацисти перекроювали карту Європи: одні держави включалися до складу фашистського рейху, інші ставали здобутком її союзників.Такі народи, як цигани, євреї, підлягали повному знищенню.З окупованих територій до Німеччини вивозились продовольство і си¬ровина, інші матеріальні цінності. Населення на окупованих територіях спо¬чатку взагалі нічого не отримувало за свою працю, потім стало отримувати мізерні пайки. У жахливих умовах перебували 5,5 млн радянських військово¬полонених, 3,5 млн з них загинуло.Важливим елементом у насадженні «нового порядку» були концен¬траційні табори, до яких відправляли всіх незадоволених. У Європі налічу¬валося близько ЗО концтаборів. Найбільші зних — Дахау, Бухенвальд, Май-данек, Освенцим. Це були справжні фабрики смерті. Там було знищено міль¬йони людей з різних країн.Польща була перетворена на німецьке «генерал-губернаторство», Че¬хія та Югославіярозчленовані: судетські землі приєднані до рейху, інші чеські землі під назвами Богемія і Моравія перетворені на «протекторат», Словаччина проголошена «незалежною державою».Греція поділена на три зони окупації: німецьку, італійську і болгарську. У Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах окупанти поставили до влади маріонеткові уряди. Люксембург був включений до складу Німеччини.В особливому становищі перебувала Франція. Окупанти зберегли у «вільній» зоні її уряд, який проводив політику колабораціонізму (співробіт¬ництва із загарбниками). Тут було ліквідовано демократичні свободи, забо¬ронено політичні партії, розпущено профспілки.Після запровадження «нового порядку» поневолені народи Європи ста¬вали на боротьбу проти ворога. У багатьох країнах виникав рух Опору, що об'єднував різні верстви населення: робітників і селян, дрібну й середню буржуазію, інтелігенцію і діячів церкви. Частина великої буржуазії та помі¬щиків також брала участь у русі Опору. Інші йшли на співробітництво з оку¬пантами, стаючи колабораціоністами.Особливо масштабним рух Опору був у Чехословаччині, Польщі, Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії та Франції. Уперту боротьбу проти фашизму вели народи Югославії й Албанії.Рух Опору виявлявся не лише в активних військових діях підпільних груп і партизанських загонів, а й у саботажі, випускові неякісної і бракованої продукції, допомозі втікачам тощо. Він носив революційно-демократичний, інтернаціональний характер.Рух Опору змінив характер Другої світової війни, спрямувавши її в русло всенародної, національно-визвольної боротьби.Так, зокрема, у Франції з фашистськими окупантами і колабораціоніст¬ським урядом маршала Петена боролася «Вільна Франція» Шарля де Голля, а також партизанські загони та підпільні групи, очолювані комуністами і соці¬алістами. У листопаді 1942 р. французька сторона уклала з де Голлем договір про спільні дії. У травні наступного року була створена Національна Рада Опору, що об'єднала всі сили, які боролися з окупантами. А в червні був утворений Французький комітет національного визволення (ФКНВ). який оголосив себе урядом. Згодом його очолив Ш. де Голль. Весною і влітку 1944 р. об'єднані бойові організації Руху Опору у Франції становили біля 500 тис. чол. Патріоти визволили частину Франції ще до приходу союзних військ.Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославії. З 1942 р. тут вела активні бойові дії Народна визвольна армія Югославії (НВАЮ). У листопаді 1943 р. було створено уряд нової Югославії— Анти-фашистське віче народного визволення Югославії на чолі з Йосипом Броз Тіто. Партизанські армії формувались у Греції та Болгарії. Значну роль у цьому процесі відігравали комуністи. У Польщі емігрантський уряд та його представництво керували боротьбою загонів Армії Крайової. Комуністи на противагу їм створили Гвардію Людову, яка спиралась на підтримку Москви.Від квітня до червня 1943 р. тривало повстання у Варшавському гетто. Лише через три місяці нерівної боротьби повстання було придушено, в ре¬зультаті чого загинуло і відправлено до таборів смерті 76 тис. осіб.У державах «осі» активно діяли підпільні антифашистські організації, які підривали могутність режимів та їх воєнних машин. Рух Опору мав інтер» національний характер. Особливо це виявилося в підпільних організаціях концтаборів, членами яких були люди різних національностей.Посилювались антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіце¬рів та урядових чиновників здійснила спробу державного перевороту з метою знищення фашистського режиму та припинення війни. 20 липня 1944 р. пол¬ковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповільненої дії у при¬міщенні, де перебував Гітлер. Бомба вибухнула, однак Гітлер залишився живий.

33.РОЗКАЖІТЬ ПРО НОЦІОНАЛЬНУ БОРОТЬБУ НАРОДІВ ІНДІЇ.М.ГАНДІ.
Революційний рух в Європі значно вплинув на індійське суспільство. Безпосереднім поштовхом до піднесення національно-визвольного руху 1918-1921 pp. були реформи, які закріплювали колоніальний статус Індії. Колоніальна адміністрація отримала надзвичайні повноваження у боротьбі проти національно-визвольного руху, очолюваного ІНК, визнаним лідером якого став М. Ганді. Ідеологією індійського національного руху був "гандизм", що поєднував у собі політичні, морально-етичні та філософські концепції, притаманні індійській культурі. аслугою Ганді було те, що ідеї боротьби за незалежність і перетворення суспільства він виклав у доступних і прийнятних для більшої частини населення образах. У народі його називали Махатмою, що означає "велика душа".В умовах Індії з її багатонаціональним населенням і строкатим релігійним та соціальним складом ненасильницькі дії були єдиним мирним засобом залучення населення до спільної боротьби31918 р. ІНК перетворився у масову загальноіндійську партію. Організовані ним акції здобули широку підтримку населення.Репресії колоніальних властей посилювали національно-визвольну боротьбу. Післявоєнне піднесення національно-визвольної боротьби розпочалося з масових страйків у великих промислових центрах — Бомбеї, Мадрасі, Канпурі, Ахмадабаді.Англійська колоніальна адміністрація, щоб хоч якось вгамувати стихійний рух, за пропозицією міністра у справах Індії Монтегю вдавалась до реформи управління країною. У 1919 р. англійський парламент прийняв закон "Про управління Індією", який підтверджував колоніальний статус Індії.
Реформа передбачала розширення індійського представництва в раді при віце-королеві Індії і губернаторах провінцій, а також збільшення числа виборців з 1% до 3%.Водночас було прийнято закон Роулетта, який визначав покарання за антиурядові акції. Дії колоніальної адміністрації, особливо закон Роулетта, стали могутнім поштовхом до розгортання масового руху громадянської непокори.
6 квітня 1919 р. Ганді закликав до згортання будь-якої ділової активності і закриття магазинів на знак протесту проти закону Роулетта.ідповіддю колонізаторів стало насилля. 13 квітня 1919 р. в Амрітсарі, провінція Пенджаб, англійцями було розстріляно мирну демонстрацію. Загинуло понад 1 тис. чол., 2 тисячі було поранено. Восени 1919 р. на з'їзді ІНК було прийнято рішення про бойкот виборів за законом Монтегю. Бойкот досяг своєї мети.
Події 1919р. привели Ганді до думки про необхідність чіткого плану подальшої боротьби. Ним була вироблена тактика ненасильницького опору британським колонізаторам. На першому етапі передбачалась кампанія бойкоту колоніальних установ і товарів. На другому — ухилення від сплати податків, що означало відкритий конфлікт з колоніальною адміністрацією.Кампанія ненасильницького опору розпочалася 1 серпня 1920 р. її очолили ІНК, який на той час нараховував 10 млн членів, і Мусульманська ліга. На початку 1922 р. сталися події, які змусили призупинити кампанію. Період стабілізації (1922-1929 pp.) Індія прожила без значних потрясінь, хоча саме в цей час один з лідерів ІНК Джавахарлал Неру висунув програмний лозунг: "пурна сварадж" — повна незалежність.
Національному характеру та інтересам народів Індії найбільше відповідала форма ненасильницького опору колонізаторам, яку відстоював і проповідував Махатма Ганді.
З 1916 р. він став визначним лідером Національного конгресу, а його вчення про ненасильницьку боротьбу – ідеологією цієї партії. Суспільно-політичні та філософські погляди Ганді сприяли його популярності в народі. Газета «Молода Індія», яку видавав Ганді, стала трибуною для пропаганди його ідей, що своїм корінням сягали глибоких народних традицій. Соціальні ідеали Ганді були близькі й зрозумілі широким верствам індійського суспільства. Вищою метою суспільного розвитку він вважав сарводайю – суспільство загального благоденства, яке досягалося шляхом ненасильницької боротьби.

34.Причини та початок «холодної війни».
Суть «холодної війни» полягала в суперництві двох систем в ідеологі¬чній та економічній сферах, боротьбі за вплив на країни «третього світу», нарощуванні ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї масового знищення, всіх видів звичайного озброєння, збільшення чисельності армій тощо.«Холодна війна» розпочалася, коли розбіжності в поглядах на світ у по¬воєнний час породили підозру і недовір'я між США та СРСР. Перша конфлі¬ктна ситуація склалася довкола Польщі. Москва домагалася сформування уряду, підвладного її впливові; Вашингтон рахував за незалежніший, пред¬ставницький уряд, що відповідав би демократичній західній моделі. На Ял¬тинській конференції в лютому 1945 року було підписано угоду, статті якої допускали розширену інтерпретацію спірної проблеми. В угоді згадувалися й «вільні та безперешкодні» вибори в Польщі.
Під час першої зустрічі з міністром закордонних справ СРСР Вячеславом Молотовим американський президент Гаррі Трумен продемонс¬трував свій намір наполегливо відстоювати право Польщі на самовизначення і недвозначно вказав радянському дипломатові на необхідність дотримувати¬ся ялтинських угод. «Зі мною ніколи ще так не розмовляли», — запротесту¬вав Молотов. «Дотримуйтесь даного слова, і з вами так не розмовляти¬муть», знову безкомпромісно і рішуче відказав Трумен. Після цієї словес¬ної дуелі політиків стосунки між двома країнами дедалі погіршувалися.Протягом останніх місяців війни радянські війська зайняли всю Централь¬ну та Східну Європу. Москва використала свою військову міць для надання допомоги східноєвропейським компартіям і для придушення партій демокра¬тичного спрямування. Комуністичні партії ^благословення та за сприяння Моск¬ви швидко поширили свій вплив та владу в усіх країнах регіону, останньою кра¬пкою став державний перевороту Чехословаччині в 1948 році.«Холодна війна» почалася з публічних заяв. У1946 році Сталін ого¬лосив про неможливість миру в світі «за умов сучасного капіталістичного розвитку світової економіки». ВінстонЧерчилль, прем'єр-міністр Великої Британії часів війни, виступив з відомою ефектною промовою у Фултоні, штат Міссурі. З його слів випливало, що «від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці на континент спала залізна завіса»; Черчилль підкреслив, що Британії та Сполученим Штатам потрібно крокувати пліч-о-пліч, аби проти¬діяти радянській загрозі.Ідеологічне протистояння між СРСР і країнами Заходу, яке згодом вияви¬лося в конкретних діях на міжнародній арені, призвело до «холодної війни». Поділ світу відбувався через економічну й політичну інтеграцію країн, що розви¬валися за західноєвропейською політичною й економічною моделями, і країн соціалізму, орієнтиром для яких був тоталітарний Радянський Союз. Завершився цей поділ створенням воєнно-політичних блоків— Північно-Атлантичного союзу (НАТО) — 1949 p. і Організації Варшавського Договору (ОВД) — 1955 p.«Холодна війна» спричинила тривалу виснажливу для економіки гонку озброєнь. При цьому західні держави з їхнім потужним промисловим потен¬ціалом, передовими технологіями і гнучкою ринковою економікою вияви¬лись у кращій ситуації, ніж СРСР та його союзники.
Офіційний розпуск Організації Варшавського Договору в лютому 1991 р. і розвал СРСР (грудень 1991 р.) ознаменували остаточне завер¬шення «холодної війни».Оскільки один із супротивників — СРСР — припинив своє існування, то деякі політики Заходу ствердили, що перемога у цій війні дісталась США та її союзникам. Однак, якщо це перемога, то сумнівна. Десятиліття «холод¬ної війни» підірвали економіку СРСР, але негативно вплинули й на економічний розвиток США, які так і не змогли вирішити ряд своїх внутрішніх соці¬альних проблем.
«Холодна війна» значною мірою викликала сучасні глобальні проблеми, зокрема, забруднення навколишнього середовища, вичерпання природних ресурсів, політичну нестабільність у ряді країн «третього світу» наводнених радянською та американською зброєю.Тому говорити про «переможців» у «холодній війні» не доводиться.

35.Мюнхенська угода і загарбання Чехословаччини.
Після загарбання Австрії (березень 1938 р.) німецькі апетити зрос¬ли. Своєю черговою жертвою Гітлер вибрав Чехословаччину. Німеччина вимагала від Праги передачу Судетської області, де більшість населення становили німці. У Німеччині була розгорнута широка пропагандистська акція, що показувала «нестерпне становище німецької національної менши¬ни» у Чехословаччині. У відповідь Прага оголосила часткову мобілізацію. Міжнародну кризу, що склалася, мала розв'язати конференція за участю провідних країн Європи.
Напередодні конференції стало відомо, що Велика Британія і навіть Франція, з якою у Чехословаччини був підписаний союзний договір про взаємодопомогу (1935 р.) підуть на поступки Гітлеру і не будуть відстоювати інтереси Чехословаччини. СРСР, з яким у Чехословаччини також був підпи¬саний військовий договір, поставив надання військової допомоги у пряму залежність від позиції Франції.
29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася конференція за участю чотирьох держав —Німеччини (Гітлер), Італії (Муссоліні), Великої Бри-танії (Чемберлен) та Франції (Далад'є). Чехословацьку делегацію було запрошено лише для того, щоб вона вислухала рішення. В обстановці повної відсутності підтримки з боку західних країн Чехословаччина погодилася виконати рішення конфедерації— віддати Німеччині Судетську область.
Мюнхенська конференція показала неспроможність Великої Британії та Франції зупинити німецькій експансіонізм і коштом «малих держав» Центра-льно-Східної Європи заспокоїти зростаючі апетити гітлерівців. Мюнхенська угода стала наступним кроком політичного «умиротворення», яке врешті-решт і призвело до Другої світової війни.
Гітлер, який зрозумів, що Захід не готовий до війни і будь-що прагне її уникнути, висував усе нові вимоги. Наступним кроком Гітлера стало розчле¬нування Чехословаччини. Унаслідок складної дипломатичної гри, ініційова¬ної Гітлером, до якої була втягнута більшість країн Європи, йому вдалося без єдиного пострілу 15 березня 1939 р. окупувати Чехію. Словаччина отрима¬ла ілюзорну незалежність, підпорядкувавши Берліну свою внутрішню та зовнішню політику, а Закарпаття, що також належало до складу Чехословач¬чини було віддано на поталу Угорщині як винагороду за приєднання до «ан-тикомінтернівського пакту».

36.ЄС ТА НАТО. МІСЦЕ УКРАЇНИ.
Європейська інтеграція стала характерною ознакою світового розвитку наприкінці XX — на початку XXI ст. її основи були закладені одразу після Другої світової війни (Західноєвропейський економічний союз).
7 лютого 1992 р. було підписано Договір про Європейський Союз (так званий «Маастрихтський договір»). Цей документ, що набрав чинності 1 січня 1993 р., передбачає вступ до ЄС будь-якої держави, яка забезпечує демократичні свободи, захист прав і свобод людини, дотримання принципу верховенства закону. Першими вступили до ЄС Велика Британія, Німеччина, Італія, Франція, Бельгія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Ірландія, Греція, Іспанія.
Члени ЄС зобов'язалися бути вірними спільним політичним, економічним і валютним цілям. 1 січня 1995 р. членами ЄС стали Австрія, Фінляндія та Швеція, 1 травня 2004 р. членства набули ще десять держав (переважно країни Балтії та колишнього східноєвропейського соціалістичного табору).
На сьогодні ЄС складає 25 держав, які дотримуються взятих зобов'язань щодо забезпечення проДержави — члени ЄС прагнуть підвищити результативність діяльності своїх управлінських структур. Із цією метою навесні 2005 р. було скликано «Конвент про майбутнє Європи» для обговорення Конституції ЄС.цвітання власних народів, дотримання миру та порядку на європВажливою складовою європейських інтеграційних процесів є військове співробітництво країн у рамках Організації Північноатлантичного договору (НАТО), який діє з 1949 р. Першочерговими завданнями НАТО на сучасному етапі є здійснення миротворчої діяльності, боротьба з розповсюдженням міжнародного тероризму та зброї масового знищення. У 1999 р. до НАТО вступили країни Східної Європи — Польща, Угорщина, Чехія. У 2004 р. членами НАТО стали ще сім країн — Латвія, Литва, Естонія, Словенія, Болгарія, Словакія, Румунія.ейському континенті.
У деталізованому вигляді зовнішньополітична концепція незалежної Української держави була сформульована у прийнятих Верховною Радою 2 липня 1993 р. «Основних напрямах зовнішньої політики України». У цьому документі зазначається, що зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найважливіших завдань: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності її міжнародного становища; збереження територіальної цілісності держави і недоторканності ЇЇ кордонів; включення національного господарства в світову економічну систему для його повноцінного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України за кордоном; поширення у світі образу України як надійного й обачливого партнера.
Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України документ визначає: двосторонні міждержавні відносини, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в межах Співдружності незалежних держав, участь в ООН та інших міжнародних організаціях. Прийнята Верховною Радою концепція зовнішньої політики України стала основою діяльності держави на міжнародній арені. З моменту схвалення Верховною Радою 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України і створення самостійної Української держави вона визнана більш як 150 державами світу, із 140 з них Україна підтримує дипломатичні відносини.
Як член ООН Україна бере активну участь в роботі її спеціалізованих установ, миротворчих заходах. З метою виходу з економічної кризи і реформування економіки вона активно співпрацює з такими спеціалізованими валютно-фінансовими установами ООН, як Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку. В роки незалежності Україна стала повноправним членом низки впливових європейських міжнародних організацій — Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи — регіонального об'єднання країн Центральної і Східної Європи. Стратегічною метою України є вступ до Європейського союзу. осини України, як і низки інших центрально- і східноєвропейських держав, з НАТО здійснюються на основі програми «Партнерство заради миру», прийнятої цією організацією і підписаної відповідними державами. У межах програми відносини з Україною мають характер «особливого партнерства», яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці.

37.СТВОРЕННЯ 2 ПОЛІТИЧНИХ БЛОКІВ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.Військово-політичне протиборство Північноатлантичного Альянсу, очолюваного США, і Організації Варшавського Договору, очолюваної СРСР, за загальним визнанням, становило основний зміст міжнародного життя впродовж майже всієї другої половини XX століття. Поступово у це протиборство було втягнуто переважну більшість країн Європи, Азії, Африки, Південної і Північної Амери к уже підкреслювалося, це протиборство охопило політичну, економічну, соціальну, духовну, ідеологічну і, зокрема, військову сфери. Перемога чи щонайменше досягнута перевага у будь-якій з цих сфер могла істотно вплинути на розстановку військових і політичних сил в Європі й інших регіонах світу. Як свідчать факти, це глибоко розуміли політичні лідери США і СРСР, керівники країн НАТО і ОВД. Отже, це обумовлювало гостроту, масштабність, безкомпромісність протиборства, яке завершилося лише після розпаду СРСР, припинення діяльності Організації Варшавського Договору. ки, впливові міжнародні політичні організації і рухи.За загальним визнанням неупереджених дослідників, слід вважати головною, визначальною сферою протиборства між НАТО і ОВД військову сферу. Досягнення переваги у розбудові військово-оборонних структур, розробленні й виготовленні новітніх засобів ведення війни істотно впливало на динаміку, ефективність протиборства і в інших важливих сферах – економічній, політичній, духовній тощо. Аналіз фактів, нині оприлюднених документів військових відомств двох ворогуючих між собою військово-політичних блоків виявив ряд об’єктивно діючих чинників, що вирішально впливали на досягнення переваги у військовому протиборстві, до якого прагнули НАТО і Організація Варшавського Договору. По-перше, це економічна здатність держав-учасниць блоків витримати тягар постійно зростаючих видатків на утримання збройних сил, надійне забезпечення їх досконалою військовою технікою і озброєнням, можливістю фінансувати обтяжливі наукові розробки і їх реалізацію для потреб оборони. По-друге, стан, динаміка міжнародних відносин, рівень, глибина довіри між США і СРСР, рівень їх реального впливу на врегулювання військових, політичних конфліктів, а звідси – завоювання міжнародного авторитету, довіри ООН, світової спільноти, власних народів. По-третє, рівень досконалості, обґрунтованості воєнно-стратегічних доктрин, систем управління збройними силами, координація військово-політичних зусиль усіх країн – учасниць блоків, забезпечення їх рівноправ’я. По-четверте, здатність ідеологічно, пропагандистськи забезпечити сприйняття, схвалення світовою громадськістю акцій ворогуючих між собою блоків, що прикривалися протидією “радянським військовим загрозам” чи відповідно “агресивним акціям міжнародного імперіалізму”. По-п’яте, недобросовісність, ухилення у виконанні ухвал ООН, двосторонніх угод щодо обмеження чи заборони зброї масового знищення, що дозволяло випередити, хоча б ненадовго, супротивника у перегонах озброєнь. Варша?вський до?говір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу підписано 14 травня 1955 року уВаршаві. НАТО міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. У наш чаС налічує 28 держав. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.

38.Демократичні революції 1989 -1991 рр. у країнах Центральної та Східної Європи.Економічна й політична криза тоталітаризму в СРСР відбилася на внут¬рішньополітичній ситуації у «країнах соціалістичного табору».Об'єктивна необхідність у змінах назрівала давно й особливо гостро ви¬явилася наприкінці 80-х рр. у Польщі. Парламентські вибори у червні 1989 р. стали своєрідним плебісцитом і принесли поразку ПОРП. До влади прийшли опозиційні сили. Визначну роль почало відігравати опозиційне щодо комуні¬стичного режиму профоб'єднання «Солідарність». Один із його керівників, Т. Мазовєцький, став у вересні 1989 р. головою уряду, а президентом Польщі в грудні 1990 р. під час всенародного голосування було обрано лідера «Солі¬дарності» Л. Валенсу. Сейм у 1989 р. прийняв нову назву Польщі — Респуб¬ліка Польща.У Польщі почалося здійснення економічної реформи, розробленої міні¬стром фінансів Л. Бальцеровичем, відомої під назвою «шокова терапія». Складовою її частиною була відміна контролю над цінами при одночасному введенні вільної торгівлі, а також приватизація державного сектора. Реформа призвела до значного падіння рівня життя населення, однак за короткий строк стабілізувала ринок. Хоча західні держави надали Польщі кредити для поліпшення економічної ситуації, падіння рівня життя зумовило незадово¬лення трудящих. На виборах до парламенту 1993 р. вони віддали свої голоси за лівих. У листопаді 1995 р. президентом Польщі обрано соціаліста О. Кваснєвського.В Угорщині початок перетворень припадає на травень 1988 p., коли на конференції УСРП було критично оцінено діяльність партії, визнано гостру кризу в країні, а також необхідність проведення політичної та економічної реформ. У лютому 1989 р. УСРП визнала багатопартійність і фактично від мовилася від монополії на владу. Значними подіями в історії країни було проголошення 23 жовтня 1989 р. Угорської Республіки та прийняття сесією Державних зборів поправок до Конституції, за якими Угорщина ставала незалежною, демократичною і правовою державою на чолі з президентом.У березні - квітні 1990 р. відбулися вибори до парламенту, на яких пе¬ремогла опозиція. Найбільшу кількість голосів зібрав Угорський демократи¬чний форум. Його лідер Й. Анталл сформував новий уряд. Він продовжив лінію на розвиток ринкових механізмів. Чітко визначилися європейські оріє¬нтири зовнішньої політики Угорщини: вона, як і Польща, заявила про свій намір вступити до Ради Європи і в НАТО. У 1991 р. країну залишили радян¬ські війська. Оскільки в Угорщині на всіх етапах зламу тоталітарних інститу¬тів не було масових виступів трудящих, можна вважати, що там відбулася «революція зверху».У НДР революційні події розпочалися в жовтні 1989 р. Багатотисячні демонстрації і мітинги в різних містах спричинили падіння партійного і дер¬жавного керівництва на чолі з Е. Хонеккером. 18 жовтня на пленумі ЦК СЄПН він подав у відставку, а 7 листопада подав у відставку уряд НДР у повному складі. 9 листопада було відкрито кордон між НДР і Західним Бер¬ліном. Горезвісний Берлінський мур був зруйнований.Через рік, 3 жовтня 1990 р., НДР за рішенням свого демократично обраного парламенту добровільно возз'єдналася з ФРН. Це відбулося з волі більшості населення.У Чехословаччині в листопаді 1989 р. розпочався масовий демокра¬тичний рух, який мирним шляхом спричинив крах комуністичної партії. Ці події дістали назву «ніжної», «оксамитової» революції. Усе почалося з виступів студентів 17 листопада, які через кілька днів були підтримані пере¬важною більшістю жителів Праги. У керівництві КПЧ виникла боротьба між прихильниками жорстких методів і тими, хто був готовий піти на поступки. 21 листопада на фоні мітингів і демонстрацій, які відбувалися по всій країні, прихильники жорсткої лінії змушені були визнати свою поразку. Оновлене керівництво КПЧ пішло на переговори з опозицією, представленою Грома¬дянським форумом. У січні 1990 р. лідер цієї організації, відомий драматург, дисидент В. Гавел став президентом країни.Нові власті почали ринкові реформи. Люди старшого покоління пам'ятали ті часи, коли Чехословаччина до встановлення комуністичного режиму (лютий 1948 р.) посідала 7 місце у світі серед найбільш розвинених країн, а в 1990 р. опинилася лише на 40.У 1991 р. із Чехословаччини були виведені радянські війська. Події роз¬вивалися в позитивному руслі, але виникли проблеми у взаємовідносинах чехів і словаків. У червні 1992 р. на виборах у Чехії та Словаччині перемогли
партії, які виступили за мирне «розлучення» Чехословаччини. З 1 січня 1993 р. Чехословаччина як єдина країна припинила існування. На її місці виникли дві держави — Чехія і Словаччина.У Болгарії через політичну кризу, зумовлену погіршенням економічного становища, і масову втечу до Туреччини туркомовного населення у листопаді1989 р. був знятий з усіх керівних посад генеральний секретар Болгарської комуністичної партії Т. Живков. Головну роль у партії почали відігравати реформатори.Послаблення тоталітаризму спричинило виникнення опозиції. Найбільш впливовим став Союз демократичних сил. Його лідера Ж. Желєва у серпні1990 р. було обрано президентом Болгарії. У грудні того ж року було сформовано коаліційний уряд, до складу якого увійшли як опозиціонери, так і колишні комуністи.У країні почалися ринкові перетворення, але доволі слабка економіка, відсутність достатнього досвіду в проведенні приватизації та багато інших причин зумовили різкий спад виробництва. На середину 1994 р. 60% насе¬лення за рівнем доходів опинилося за межею бідності. На виборах до парла-менту в грудні 1994 р. перемогла соціалістична партія, яка, однак, лише заго¬стрила ситуацію і змушена була відійти від влади.У Румунії, де існувала найбільш жорстка тоталітарна диктатура Н. Чаушеску, революційні події супроводжувалися кровопролиттям. 21 грудня 1989 р. вибухнуло народне повстання у м. Тімішоари. За тиж¬день було повалено, здавалося б, непохитний режим, що створювався десяти¬річчями. Диктатора та його дружину Єлену Чаушеску стратили. Влада пере¬йшла до рук Фронту.Як бачимо, протягом 1989-1991 рр. у країнах Східної Європи відбулись де¬мократичні революції, які докорінно змінили їх політичний та економічний устрій.

39.Прийняття та наслідки реалізації планів Дауеса та Юнга для Німеччини.
Наприкінці 1922 - на початку 1923 рр. протиріччя між Німеччиною і країнами-переможницями загострилися. Найбільш гострим залишилося пи-тання про репарації. У відповідь на невиконання Німеччиною репараційних зобов'язань, що були їй не під силу, Франція і Бельгія окупували Рурський басейн та Рейнську область. Окупація найбільш важливого промислового регіону призвела до загострення економічної кризи в Німеччині. Однак США та Велика Британія не підтримали Францію, боячись її посилення в Європі.У серпні 1924 р. міжнародна конференція змусила Францію та Бельгію вивести свої війська і ухвалила новий план щодо німецьких репарацій, який отримав назву «план Дауеса». Це був тимчасовий план, розрахований на 5 років. Німецькі виплати мали гарантуватися заставою залізниці та промисловості. Річні виплати мали піднятися за 5 років з одного до двох з половиною мільярдів франків золотом. У цілому план Дауеса відрі¬зав чималий шматок від суми репарацій, визначеної станом платежів за 1921 р. План ставив економіку Німеччини у залежність від іноземного капі¬талу, передусім американського: Німеччині надавалося 800 млн марок у ви¬гляді позики від США. План був розрахований на те, що німецькі підприємс¬тва та фірми перенесуть свою зовнішньоекономічну діяльність до Східної Європи, передусім до СРСР.Країни-переможниці прагнули позбавитися потенційного конкурента в Європі.План Дауеса' готував фунт для реваншизму і нацизму в Німеччині, сприяв її експансії на схід. Прийняття плану Дауеса свідчило про посилення позицій США в Європі та провал спроб Франції встановити свою гегемонію у Європі.У наступні роки план Дауеса виконувався задовільно. Німеччина діста¬ла змогу платити завдяки припливові приватних американських капіталів. Велика частина платежів здійснювалася натурою. Такий стан речей не подо¬бався західним країнам. Тому у 1929 р. був розроблений і прийнятий новий репараційний план для Німеччини, акт дістав назву «план Юнга», оскільки головою створеного Лігою Націй Комітету експертів з розв'язання репара¬ційного питання став відомий американський підприємець.План Юнга було затверджено 20 січня 1930 р. на конференції в Гаа¬зі. За новим репараційним планом розмір щорічних виплат було зменшено й визначено у розмірі 2 млрд марок на найближчі 37 років. Німеччина отримала повну фінансову самостійність. Для отримання й розподілу ре¬парації було створено Банк міжнародних розрахунків, головною функцією якого стало фінансування важкої та військової промисловості Німеччини. Встановлені щорічні суми виплати значно зменшувалися в порівнянні з пла¬ном Дауеса. Одночасно з планом Юнга було прийнято рішення про достро¬ковий вивід союзних військ з Рейнської області.Унаслідок прийняття плану Юнга Німеччині вдалося швидко відбу¬дувати важку та військову промисловість і перетворитись у кінці 30-х років на наймогутнішу державу з найбільшимвійськовим потенціалом у Європі.

40.ПРИ ЯКИХ УМОВАХ ВІДБУЛАСЬ КАРПІТУЛЯЦІЯ ЯПОНІЇ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ.
Капітуляцією Японії було припинено воєнні дії у Другій світовій війні. До кінця липня 1945 Імператорський японський флот втратив свою боєздатність, виникла загроза вторгнення союзників на територію Японії. У той час як публічними заявами оголошувався намір воювати до кінця, члени Вищої воєнної ради Японії ("Великої шістки") таємно пропонували нейтральному Радянському Союзу тимчасову мирну угоду на вигідних для себе умовах. Тим часом Радянський Союз готувався до нападу на Японію задля виконання умов Тегеранської та Ялтинської конференцій.
6 серпня американці скинули ядерну бомбу на Хіросіму. Пізно ввечері 8 серпня, згідн Ялтинських угодами та порушуючи Японсько-радянський пакт про нейтралітет, Радянський Союз оголосив війну Японії і невдовзі після опівночі 9 серпня напав на Маньчжоу-Го. Спільний шок від цих подій, як наслідок, змусив імператора Хірохіто втрутитися та зобов'язати Велику Шістку узгодити терміни припинення війни, ухвалені Союзниками уПотсдамській декларації. Після кількох днів закулісних перемовин та невдалої спроби державного заколоту, Хірохіто 15 серпня по радіо звернувся до нації та оголосив про капітуляцію Японії.
28 серпня розпочалася окупація Японії союзниками. Церемонія підписання Акта про капітуляцію відбулася 2 вересня на борту лінкора ВМС США "Міссурі", де офіційні представники уряду Японії підписали Акт про капітуляцію Японії, завершуючи Другу світову війну
Оборонні підготування
Зіткнувшись з перспективою вторгнення на територію Японського архіпелагу з Кюсю, а також перспективою радянського вторгнення в Маньчжурію, останнього постачальника природної сировини, Військова газета імперського командування зробила висновок:
Ми не можемо керувати війною без жодної надії на успіх. Єдиний шлях, що залишився для ста мільйонів японців - пожертвувати своїми життями у боротьбі з ворогом і зробити все, щоб підірвати його бойовий дух.[9]
Фінальною спробою зупинити наступ союзників стала операція загальномасштабної оборони Кюсю під кодовою назвою "Операція Кецуго".[10] Вона мала стати відходом від стратегії глибинної оборони, що застосовувалась у битвах за Палау, Іодзіму та Окінаву. Натомість оборону було зосереджено на плацдармі дислокації десанту; більш ніж 3000камікадзе мали атакувати десантні транспортні кораблі перш ніж вони проведуть висадку піхотинців на берег.[8]
Якщо відбитися від союзників не вдасться, планувалося відправити до узбережжя ще 3500 камікадзе, 5000 сіньйо (човнів-самогубців) та решту винищувачів і субмарин. У тому разі, якщо союзники успішно подолають опір та проведуть висадку десанту на Кюсю, для захисту решти островів залишилося б лише 3000 літаків, і попри це, Кюсю мав захищатися до останнього.[8] Було споруджено систему печер у районі Нагано. У випадку вторгнення ці печери мали б слугувати штабом для керування воєнними діями і притулком для імператора та його родини.

41.Російська революція 1917 р. в Росії: причини та початок.
На початку 1917 р. в Росії склалася революційна ситуація. Як член во¬єнного блоку (Антанти), Росія вступила у Першу світову війну в 1914 р. За ці роки до 1917 р. матеріальні й продовольчі ресурси Росії було вичерпано. Наростанню загальної кризи у країні сприяли воєнні поразки, великі втрати в армії, розвал господарства, голод у промислових центрах, дез¬організація урядового апарату, втручання у державні й військові справи царського фавоританапівграмотного сибірського селянина Григорія Распу-тіна. Серед причин революції слід також вказати:
- протиріччя між відсталим політичним самодержавним устроєм держави та прагненням економічно сильної буржуазії захопити владу;- протиріччя між робітниками і підприємцями;- нерозв'язаність аграрного питання;- національно-визвольний рух неросійських народів імперії.
Усе це налаштувало проти царизму найширші верстви населення. У січні 1917 р. парламентська опозиція перейшла до активних дій. 10 лютого голова Думи М. Родзянко попередив царя, що в разі розпуску ним Думи в країні вибухне революція. Революційні події Росії розпочалися в лютому 1917 р. У подіях, що відбувалися в Петрограді, історики виділяють два періоди:перший — з 23 по 28 лютого 1917 р. — наростання заворушень;> другий — з 28 лютого по 3 березня 1917 р. — повалення само¬
державства.Особливість революційного руху в Росії полягала в тому, що його ніхто не очолював, оскільки лідери революційних партій перебували або на за¬сланні, або в еміграції, до того ж він спирався на масову підтримку солдатів Петроградського гарнізону.23 лютого 1917 р. на Путилівському заводі розпочався страйк, в якому взяло участь 90 тис. осіб. 25 лютого у столиці почався загальний політичний страйк. На бік страйкуючих переходять 25 тис. солдат Петроградського гар¬нізону. 27 лютого 1917 р. розпочинається збройне повстання. Увечері 27 лютого для відновлення у країні порядку зі складу Державної Думи обрано Тимчасовий комітет на чолі з М. Родзянком. Паралельно було утворено Пет¬роградську Раду, що обрала свій Виконком.2 березня 1917 р. на спільному засіданні представників виконавчого комітету Ради і Тимчасового комітету утвореного Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим.У той же день, Микола II, що перебував у Пскові, під тиском представ¬ників партій, які намагалися зберегти монархію за рахунок усунення ненави¬сного масам царя, зрікся престолу.Верховним головнокомандуючим було призначено великого князя Миколая Миколайовича Романова.З березня 1917 р. у ранкових газетах було опубліковано: «Звернення до громадян і товаришів», у якому проголошувалось утворення Тимчасового революційного уряду, друкувався список його складу і програма дій уряду.Отже, на чолі держави став Тимчасовий уряд, сформований із представ¬ників правих партій. Петроградська Рада, яка спиралася на підтримку робіт¬ників та солдатів і мала у своєму розпорядженні військові загони, продовжу¬вала діяти як орган влад. Таким чином, в Росії встановилося двовладдя. До весни - літа 1917 р. обом урядам вдавалося співпрацювати.У липні найбільш радикальні члени більшовицького ЦК організували постання. Вважаючи це повстання передчасним, до Петрограда прибув вождь більшовиків Ленін, який спробував відвернути від більшовиків удар з боку влади. 4 липня було організовано мирну демонстрацію протесту. Але Тимча¬совий уряд вирішив взяти ситуацію у свої руки. Він з допомогою вірних військових частин розігнав маніфестантів, а більшовиків звинуватив у шпи-гунстві на користь Німеччини, у зраді інтересів революції.Період двовладдя завершився. Ситуація у країні ускладнювалася з кож¬ним днем. 26 серпня Верховний головнокомандувач Л. Корнілов вирішив втрутитися у справи і здійснити військовий переворот. Він надіслав до Пет¬рограда 3-й корпус генерала Кримова. Але спільними пропагандистськими діями агітаторів від революційних партій війська генерала Кримова до сто-лиці не допустили. Соціально-економічна криза в Росії тривала. Вона закін¬чилась більшовицьким переворотом.

42. Російська революція 1917 р. в Росії: причини та початок.
28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбулася перша зустріч «Великої трійки» — Й. В. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта й У. Черчілля
Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Англії проходила на території радянського посольства в Тегерані.
Конференція прийняла ряд дуже важливих узгоджених документів.
1. Воєнні рішення Тегеранської конференції спрямовувалися на прискорення закінчення війни. Було визначено початок операції «Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. (Проте: операція почалася 6 червня.). Тоді вже стало ясно, що Радянський Союз може наодинці розгромити Німеччину.
2. До цих рішень, розроблених штабами союзників, була додана «Декларація трьох держав» (прийнята в кінці конференції). В ній підкреслювалося, що наступ союзних армій буде нещадний — зі Сходу, Заходу й Півдня — і триватиме до беззастережної капітуляції Німеччини.
Декларація проголосила взаєморозуміння «Великої трійки», твердий намір їхніх народів спільно працювати як під час війни, так і в мирний час. «Ми, — говорилося в Декларації, — від'їжджаємо друзями за духом і метою».
3. Щодо повоєнної долі Німеччини Рузвельт знову висунув «проект Моргентау» — про розчленування Німеччини на 5 держав. Черчілль пропонував з частин Німеччини й сусідніх країн створити Дунайську федерацію. Сталін висловився проти, виступаючи за єдину, демократичну й миролюбну Німеччину. Вирішили ще повернутися до цієї проблеми.
4. В «Декларації трьох держав про Іран» союзники домовилися зберегти його суверенітет, вивести радянські й англійські війська з країни після війни, надати Ірану фінансову й економічну допомогу.
5. «Велика трійка» обмінялася думками про Польщу. Радянський Союз пропонував установити західні кордони Польщі по річках Одеру й Нейсе, а східну — по «лінії Керзона». Питання про уряд Польщі залишилося відкритим.
Сторони в принципі домовилися про передання Радянському Союзові областей Кенігсберга й Мемеля, а також частини італійського військово-морського флоту.
6. Радянська делегація в таємному протоколі зазначила, що після капітуляції Німеччини СРСР вступить у війну проти Японії.
Міжнародне значення Тегеранської конференції було величезним. Її рішення передбачали не тільки прискорення закінчення війни в Європі, а й перспективи розвитку європейських країн у мирний час.

43.Громадянська війна в Росії: причини, періодизація, наслідки.
Починаючи з листопада 1917р., на території всієї Росії формуються опозиційні сили, які ведуть жорстоку боротьбу проти більшовиків. Це офі-церські та козачі загони на Дону, у Сибіру, національні формування в Украї¬ні, на Кавказі тощо.У грудні 1917 - січні 1918 р. більшовицький уряд розв'язує грома¬дянську війну проти опозиційних сил походом на Дон проти Каледіна та наступом на УНР. Колишні верховні головнокомандуючі російською армією Л. Корнілов та Н. Алексеев організували в Новочеркаську Добровольчу ар¬мію з незадоволеного російського офіцерства. На північному заході генерал Юденіч створив антибільшовицькі військові формування, на сході адмірал О. Колчак формує свою армію, у Заволжі генерал О. Дутов готується до на¬ступу. На півночі антибільшовицький рух очолив лідер Союзу відродження Росії М. Чайковський. Таким чином, у суспільстві відбувається розкол на «своїх» та «чужих», розгортається гостра і надзвичайно жорстока боротьба, знецінюється людське життя, розвалюється економіка. Це велика трагедія народу, що має назву громадянська війна. Причини громадянської війни:- безкомпромісне політичне протиборство політичних партій,
груп, соціальних верств, намагання знищити противника;- прагнення колишньої керуючої верхівки повернути багатства і владу;- економічні помилки більшовиків (запровадження політики «воєнного комунізму»;- політичні помилки більшовиків, які в січні 1918 р. розігнали Установчі збори та в березні 1918 р. уклали сепаративний мир з Німеччиною;- ігнорування більшовиками козацьких традицій і звичаїв та насильницьке переселення бідноти з центру Росії на козацькі землі
сприяло незадоволенню російського козацтва і підштовхнуло до збройної боротьби;- розв'язання проблем у суспільстві не шляхом пошуку компромі¬сів, а шляхом фізичного знищення класового ворога. Це стало можливим під впливом російських традицій «пугачовщини» й «разінщини» та через відсутність демократичних традицій;- відмова від сплати позичок царського і Тимчасового уряду, можливість виходу Росії з Першої світової війни, страх перед сві¬товою революцією, призвело до іноземного втручання.В історичній науці є різні думки щодо дати початку громадянської війни, але усі сходяться на тому, що основні етапи охоплюють період 1918-1920 рр. Перший період: літо 1918 р. - жовтень 1918 р. — початок громадян¬ської війни. Розгортання військової інтервенції Антанти.Другий період: листопад 1918 р. - квітень 1919 р. — посилення інтер¬венції Антанти.Третій період: 1919 р. — вирішальні перемоги над силами внутрішніх супротивників радянської влади та іноземних інтервентів.Четвертий період: 1920 р. — радянсько-польська війна і розгром біло¬гвардійських військ Врангеля.Наслідки громадянської війни були надзвичайно трагічними в першу чергу для народу. Збитки, завдані війною, становили 50 млрд карбованців. Внаслідок економічної розрухи промислове виробництво впало у 1920 р. до 14% відносно рівня 1913 p., сільськогосподарське виробництво скоротилося майже вдвічі. Унаслідок застосування «білого» й «червоного» терору, від голо¬ду та хвороб загинуло від 12 до 15 млн осіб.Громадянська війна поділила країну на два ворожі табори, змінила зви¬чний спосіб життя і долі мільйонів людей. Наслідком війни стала еміграція багатьох людей. Більше 2 млн осіб опинилися за кордоном, і це були не лише активні учасники білогвардійського руху, а й робітники та селяни, що мобілі¬зувалися до білих армій, а потім були виведені за кордон. В еміграції опини¬лося багато представників інтелігенції.Слід зазначити, що громадянська війна у Примор'ї та Забайкаллі трива¬ла аж до 22 листопада 1922 p., коли Далекосхідна республіка перестала існу-вати й увійшла до складу Росії.У Середній Азії ще довгі роки тривала боротьба проти басмацьких фор¬мувань. Останні осередки селянського протистояння в Україні були ліквідо¬вані лише в роки голодомору.

44. ЧИМ ОБУМОВЛЕНА ПОЛІТИКА США ЩОДО АГРЕСІЇ В ІРАКУ.
Попередня політика стримування Іраку має багато прихильників серед військових і службовців Держдепартаменту США. Але інші високопоставлені особи переконані, що вона тільки відсуває терміни вживання рішучих заходів і дозволяє Саддаму Хусейну створити зброю масового ураження і засоби її доставки, які він може передати в руки терористів.
Президент США Джордж Буш 30 липня виступив з посланням "Про положення в країні" на спільному засіданні Сенату і Палати представників Конгресу США. Виступ Буша був присвячений трьом головним темам: війні з тероризмом, внутрішній безпеці й економіці США. За словами Президента, тероризм має міжнародний вимір і війна з ним тільки починається. Америка повинна бути непохитною, спокійною і наполегливою щодо припинення терористичної діяльності, а також усунення погрози безпеки США з боку країн і режимів, що займаються виробництвом хімічної, біологічного або ядерної зброї. Серед країн, що представляють загрозу безпеці США, Президент назвав Іран, Ірак і Північну Корею.
РЕАКЦІЯ МІЖНАРОДНОГО СПІВТОВАРИСТВА НА ПОЛІТИКУ США У ВІДНОШЕННІ ІРАКУ
У світі складається нова конфігурація сил, яка обумовлена позицією провідних країн щодо американо-іракського конфлікту. Але ця конфігурація скоріше проіракська, чим проамериканська.
У Європі переважна більшість країн виступає проти удару по Іраку. Канцлер Німеччини Герман Шредер оголосив, що не буде посилати війська в Ірак, навіть якщо США його про це попросять. Франція заявляє, що війна без санкції ООН - неможлива. Менш впливові скандинавські і центральноєвропейські держави також не схвалюють американську акцію. Росія, яка має традиційно тісні зв'язки з Іраком, починає енергійні кроки для запобігання війні.
У Європі лише дві держави виражають стриману підтримку Бушу: Великобританія й Італія. Але навіть британці закликають зробити ще одну спробу, щоб вирішити питання політичним шляхом. Італійське керівництво схильне говорить про "часткову підтримку". Але європейці можуть використовувати для тиску на США лише дипломатичні методи, а позиція держав, розташованих у безпосередній близькості від іракських кордонів, має для Вашингтона принциповий характер: при плануванні воєнної операції Пентагону потрібні і бази для розгортання своїх збройних сил, і повітряні коридори для прольоту авіації.
Проте ісламські й арабські країни виступають проти США єдиним фронтом. Міністр оборони Туреччини заявив, що його країна не прийме участі у війні проти Іраку. Не тільки найбільші мусульманські країни світу - Індонезія і Малайзія засудили США, а й помірні арабські країни Єгипет, Саудівська Аравія, Йорданія, Оман - твердо виступають проти війни з Іраком, заявляючи, що навіть якщо Іраку потрібний інший лідер, то цього треба домагатися шляхом переговорів, але не шляхом війни. Зрозуміло, що проти атаки на Ірак виступили інші країни "осі зла" Сирія, Лівія й Іран. Китай також негативно відноситься до ідеї американської атаки на Ірак.
Таким чином, створення широкої коаліції проти Іраку, подібної до коаліції часів війни в Затоці, не реальне.

45.ПРИЧИНИ ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЇНИ.
Зазнавши нищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися, майже через двадцять місяців після падіння Російської. Намагаючись збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську державу й долаючи запеклий опір, західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їх співвітчизники на сході.
Як і можна було сподіватися, поляки теж претендували на Східну Галиччину. Внаслідок виник конфлікт двох народів за територію, а не, як на сході, за “серця й думки людей” [26, 427].
Польща виступила головною ударною силою і у новій війні Радянської Росії з Антантою, організатором якої були імперіалістичні США, Англія і Франція. Польські поміщики і буржуазія були дуже зацікавлені у поваленні радянської влади в Росії. Вони мріяли захопити Литву, Білорусь і Україну й розширити свої території “від моря до моря”. Окрім того, правлячі кола Польщі сподівалися, що перемога над Радянською республікою зміцнитьгосподарство поміщиків і капіталістів в середині країни, допоможе їм придушити революційні рухи польських робітників в середині країни і селян. Все це враховували імперіалісти Антанти, підштовхуючи Польщу до війни з Радянською Росією. Посол США у Варшаві Х. Гібсон надсилав до Вашингтону одну телеграму за іншою з провокаційними повідомленнями про існуючу “загрозу” нападу більшовиків на Польщу. В одній і з телеграм він писав, що польська армія терміново потребує одяг і взуття, військове обладнання і продовольство, і в той же час підкреслював, що у “випадку відмови подати ефективну і термінову допомогу польське правління серйозно намірене заключити мир з більшовиками” [14; 267]. Питання бути чи не бути війні повністю залежали від імперіалістичних США, Англії та Франції. Без підтримки країнами Антанти правлячі кола буржуазно-поміщицької Польщі не змогли б вести війну проти Радянської Росії.
28 січня Раднарком РРФСР передав по радіо повідомлення про радянську політику стосовно Польщі. Польща, говорилося у повідомленні, стоїть перед рішенням, яке може змінити ситуацію в світі і мати найтяжчі наслідки. Намагаючись попередити цю війну, Раднарком підтвердив своє визнання незалежності Польщі і бажання заключити з нею мир. Радянське керівництво йшло на значні територіальні поступки. Але ці пропозиції, надзвичайно вигідні для Польщі, не були прийняті. Антанта і польське керівництво розцінювали миролюбство Радянської республіки як прояв її слабкості.
Намагаючись встановити мирні стосунки з Польщею, радянське керівництво вживало заходи щодо укріплення безпеки західних кордонів країни. У лютому 1920 р. В. І. Ленін вимагав від Реввійському Західного фронту доповіді про ситуацію на фронті і стан радянських військ. З допомогою Антанти буржуазно-поміщицька Польща до весни 1920 р. створила сильну і добре оснащену армію чисельністю біля 740 тис. чоловік. У жорстоких внутрішньопартійних суперечках розпочинався період нової економічної політики та побудови «соціалізму в одній країні».
Зважаючи на економічне становище та ресурси України, вона повинна була стати міцною комуністичною базою для Росії. РКП(б) визнало відмінність України від Росії, особливості українського селянства, потужність національного руху. Але українське суспільство вважалося як дуже відстале й слабке для майбутніх модернізацій, його необхідно було радянізувати та комунізувати. Отже, радянсько-польська війна стала новим моментом у зовнішній і внутрішній політиці лідерів РКП(б). Проте мрї про світову революцію, так само, як про Росію – взірець для інших країн світу, ніколи не зникали: вони певним чином трансформувалися протягом радянської історії, але завжди впливали на зовнішню та внутрішню політику комуністичого режиму.

46.ПРИЧИНА РОСПАДУ СРСР.
Після референдуму прихильники збереження СРСР як єдиної держави - депутатська група «Союз», комуністи консервативно-патріотичної орієнтації - зажадали від президента введення надзвичайного стану, вважаючи, що підсумки референдуму дають зелену вулицю найрішучіших дій. Горбачов вчинив інакше. Він пішов на компромісз республіканськими лідерами. У прийнятому 23 квітня 1991 р . спільній заяві президента СРСР і керівників вищих державних органів союзних республік, відомому як Заява «9 +1» (не підписали документ керівники Прибалтійських республік, Вірменії, Грузії і Молдови), вперше констатувалося, що кожна республіка - це суверенна держава, а новий Союз повинен стати союзом суверенних держав. Лідери дев'яти республік під головуванням президента СРСР у підмосковній садибі Ново-Огарьово зайнялися виробленням Союзногодоговору. У підсумку, народився! проект, який пропонував створення Союзу Суверенних Держав. Змінювалося не просто назва держави, але і його характер - зникло визначення влади як радянської та суспільно-економічної системи як соціалістичної, а єдина держава постало союзом самостійних держав. Творці проекту далеко відхилилися від критеріїв, підтриманих народом на референдумі 17 березня. У той час, коли в Ново-Огарьово представники республік трудилися над проектом договору, відбулася подія, що зіграло вирішальну роль у подальшому розвитку подій. 12 червня 1991 р . Б. Єльцин був обраний президентом РРФСР. Це означало не просто посилення російської влади, але створювало владне двоецентрие в країні, потужний противагу союзному президенту. Протистояння Росія-Центр, Єльцин-Горбачов вступило в нову фазу, коли знайдений російським лідером статус «всенародно обраного» давав йому політичний і моральну перевагунад опонентом (Горбачов обирався президентом не всенародно, а на з'їзді). Ставало ясно, що двом президентам, по суті, в одній «державної барлозі» не ужитися. Літні місяці 1991 р . проходили в передчутті насуваються серйозних подій. Прихильники Союзу в червні зробили останню «мирну» спробу впливати на політику Горбачова. Прем'єр BC Павлов зажадав додаткових повноважень для оперативного управління країною, що радикал-демократами (а їх бік взяв і президент СРСР) було розцінено як завуальована спроба державного перевороту. Але «вилазкою» Павлова справа не обмежилася. 17 червня на закритому засіданні Верховної Ради СРСР виступили керівники силових відомств. Вони попередили верховний державний орган, що, якщо найближчим часом не зупинити руйнівні процеси, країна припинить своє існування.
Своєрідність моменту полягала в тому, що вплинути на політичну ситуацію прагнули як мінімум три сили. Ті, хто в що насувається загибелі Союзу бачив національну катастрофу і прагнув запобігти їй.
Вироблений в Ново-Огарьово проект нового Союзного договору не влаштовував ні прихильників сильного федеративної держави, ні їхніх опонентів.
Але Верховна Рада СРСР 12 іюлі 1991 р . проект в основному підтримав, і на 20 серпня було призначено його підписання.
Двозначність політичної лінії Горбачова, незавершеність Ново-Огарьовського процесу багато в чому спровокували події 19-21 серпня (і, зрозуміло, наступні, аж до грудня) 1991 р ., Коли президент СРСР був «заблокований» на своїй кримській дачі у Форосі, а влада в країні взяв на себе Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП). В оцінці цих подій до цих пір немає єдності. Сторона, що вийшла в конфліктіпереможницею, назвала їх путчем, або державним переворотом на основі змови реакційних сил в уряді Горбачова зі спробою насильницького відсторонення від влади президента, з використанням армії та інших атрибутів військового «верхівкового» перевороту. Альтернативна точка зору виходить з того, що сталося оцінки як відчайдушною і запізнілою спроби державників Кремля запобігти розпаду Союзу, фактично запрограмований Ново-Огаревский проектом договору.
Спроба ГКЧП - а в нього дійсно увійшли вищі чиновники союзного уряду - зберегти союзну державу (об'єктивно це саме так, якими б корисливими мотивами керувався кожен з них) зазнала нищівного провал у силу цілого ряду причин. І одна з головних, вважають прихильники останньої версії, - двозначність позиції, зайнятої президентом СРСР, бо ніякої змови проти нього в класичному розумінні цього слова не було: його ізоляція в Форосі носила умовний характер, а ГКЧП діяв як би з полублагословенія президента («Чорт з вами, робіть що хочете »- ці слова нібито належать Горбачову), звідси непідготовленість і невпевненість в діях, а то й бездіяльність.

 

Зная русский и английский, я понял, что это история Украины...)
Но почему же она в "Урне"??? Не уважаешь свою страну?)

Zaxap Kramer Kovalenko
Люблю помогать народу, так что обращайтесь, если что

 

Уважаю. Я попутал разделы. Фак...

Она не в урне. А в архиве.

Другу печатал. И подумал зачем столько копирайта удалять? И залил на сайт.